Заплакані рими
Блукають в останній ері,
Непрошені вірші
Сідають за стіл з порогу –
П’ють за упокій,
А розхристані подихом двері,
Рвуть петлі стальні
І віщують далеку дорогу, Далеку дорогу
По сліду, або по вітру,
Туди, де не треба
Доводить свою провину.
Де кожний – поет,
Після того, як вип’є півлітру,
А потім стріляє,
Як правило, тільки у спину, У спину, бо ж, Боже,
Ти є, чи нема, а хто знає?
Чи зможеш, Всевишній,
До них повернутись спиною?
Відчути, як залпом
Весь світ тобі вслід стріляє?...
Сто грамів свинцю,
Як прощення нести з собою…
| 
у Вас 
0
Хороший вірш, але не все в цьому світі, думаю, робиться по волі Божій. На жаль.