Забрали сина, кров її та плоть…
Сади цвіли укотре біля хати.
Виходила старенька зустрічати.
Минали дні, роки, знаменні дати,
але ніхто не йшов... лише Господь
матусю цілував у теплі скроні,
і сльози витирав і сина в сни
приводив. Дев’яностої весни,
коли цей світ старенькій став тісним,
вона тримала синові долоні,
стуливши навіки свої повіки.
Летіли бджоли на сади пахучі,
і оксамитом наливались кручі...
Син обіймав і говорив, що скучив,
що має хату добру і велику,
в яку вселилась в тридцять третім в лютий
уся родина – діти і діди.
Він маму довго по двору водив,
розповідав, коли і хто сюди
переїжджав, і що де має бути.
І плакалося мамі, але ж так,
так радісно. Лише неясний спомин
чужої зради, власної утоми,
колгоспних паличок, злидоти вдома
псував едемські яблука на смак.
2014 (2011)
Не покидають страждання української землі... Незважаючи на нелюдські часи 33-го, вистояла, відродилася, і тепер переможе негідника. Вірш болісний і написано талановито.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
