- Мамо, ось портрет... Ти бачиш?
Тут нам весело, тут сміх.
Де наш тато? Чом ти плачеш?
Він був кращим серед всіх?
Відвернулась від світлини,
Із очей змахнув сльозу.
Що сказати їй дитині?
- Вийдем в двір і розкажу.
В парку вмить заговорила,
Щось про себе невпопад:
- Ця берізка не змінилась,
Все як кілька літ назад.
Шелестіло листя тихо,
Діточок було багато.
Вмить синок зайшовся криком:
- Мамо, мамо, он наш тато!
Він побіг, побіг швиденько,
Доторкнувся до щоки.
- Ти до мене і до неньки?
- Так синочку, - назавжди!
- Тату, ти такий колючий,
Вмить бажання всі збулИсь,
Бо позаду біль, розлука,
І як хочеш, то колись.
Знаєш, а мені сказали,
Ти не вЕрнешся ніколи.
Мабуть, таточку, збрехали.
Завтра так скажУ у школі.
Мить шалена всі мовчали,
А синочок говорив
Про всі радості й печалі,
Що в розлуці пережив.
Щастям писана картина,
І, не знавши, що сказати,
Мати підійшла до сина,
Стала з татом цілувати.
І тепер щасливі в світі,
Наче було це давно.
Що зробити можуть діти,
То дорослим не дано.
|