Двадцять хвилин і осінь
в келих наллє ностальгії,
Аж задзвенить позолота
шелестом листя до ніг,
Двадцять хвилин, як літо,
ночі вуаль накриє
І вереснево-полинний
з дощиком сивий гріх.
Двадцять хвилин, як серпень,
вміло злата зелене,
Клаптями сивих туманів,
свОє старе кімоно
Й літа рука востаннє
зчепить чуприну клена
Сумно змахнувши в небі
сірим лелечим крилом.
Кажуть, пора невтішна,
мрячно-байдужа, осіння,
Менше усмІшок щасливих
бачить із вересня РАГС,
Але, яка ж в позолоті
може блудить ностальгія,
Як, під просторами неба,
час закохатися... час.
| 
у Вас 
0
