Егоїзм

Лоскотно ходити по воді, але цікаво: м’яко вгрузаєш у теплу темно-смарагдову поверхню моря, неначе у пухову перину, як в дитинстві, коли так подобалось високо стрибати на ліжку, відчуваючи босими стопами грубу ніжність шерстяних ковдр… Вода тримає мене, не дає впасти в оксамитово-синю глибину, і вже зовсім впевнено себе почуваєш, особливо, коли не думаєш про те, що ходиш по не певній поверхні моря, а під тобою чималі п'ятнадцять метрів рідкої невідомості. Шлях освітлює місячне сяйво, яке перламутровою доріжкою лягає перед тобою і зникає десь за горизонтом, жовтавим блиском спокушаючи тебе піти все далі від берега. Вечірній прохолодний вітер легенько підштовхує тебе, відчуваєш свободу і хочеться бігти або літати… Але не можна… Ще не дуже опанувала нове вміння пересуватися водною поверхнею – захопишся, замрієшся на мить, забудеш про основну мету, про свою віру у неможливе і впадеш у темну безвість, вода миттю поглине тебе і назад не випустить вже нізащо, караючи тебе за зухвалість непокори законам вищих сил природи… Ще невпевнена моя хода, ще заслабкі кроки новообраного янгола, ще не дуже розвинені крила, які мають рятувати у момент найбільшого мого страху…Ще крок і треба повертатися до Саду Вічного Денного Світла, бо скоро світанок… А там, нагорі мене чекають задоволення та забуття так довго бажаного та вистражданого Спокою…

Погляд… Відчула погляд на спині, який обпік, і цей опік відгукнувся десь глибоко всередині серця… Не може бути! Хто в цей час може гуляти безлюдним берегом острова, про який не знає ніхто з живих створінь?! Тварини оминають його, бо тут немає поживи, а рослини не можуть жити в холодному каменистому ґрунті, який наскрізь просякнутий сіллю моря… Але, тим не менш, це саме людський погляд! Це погляд людини, яка побачила янгола! Треба зникнути, швидше зникнути, стати примарою, міражем, мрією, проявою, сном, який забудеться з першим сонячним променем! Та… щось тримає… Дивна цікавість: хто той сміливець, який зміг забрести на острів Пустки, і як саме він потрапив сюди? Що шукає тут? Може спокою, як і я колись, блукаючи темними лабіринтами власного життя, в якому гарячий шлях не дає зупинитися і перепочити?.. Не витримала, озирнулась… Два аквамаринових дзеркала людської душі дивились на мене захоплено, але разом з тим і злякано, світились невинністю і недоторканістю, чистим незнанням життя… Юнак… Ні, маленький хлопчик, бо що для тисячоліть два десятки його чистих років – крапля прісної води у пустелі! Наблизилась… Торкнулась поглядом його темних кучерів, нахилилась і поцілувала його в запалене чоло… Тепер він отримав дар – складати слова у пісні, які віщують правду та красу Всесвіту… Він довго не затримається з тим даром в земному світі, буде нещасним, до нестями любити людей, які до його краси все життя будуть приязно-байдужі, а його правду ненавидітимуть і нищитимуть… Але тим краще для мене, він швидше прийде до мене у Сад Вічного Денного Світла і ми разом будемо вчитися ходити по морській поверхні, освітлену місячною доріжкою, і відчувати як лоскотно торкаються хвилі босих стоп…