Отой день, як прийдЕш,
буде білим, мов віття жасмину,
Із лампадками зір,
що у небі вогнем спалахнуть,
Десь на відстані рук
теплим поглядом глянеш невинно
І шляхи наших доль,
мов шосе, назавжди перетнуть.
Й розіллється теплом
літа добре наповнена чаша,
Незабудкову синь
висле ніжно- блакитним шатром
В благодаті оцій серця два
затріпочуть, як пташка,
Що в просторах ширяє
над сиво-холодним Дніпром.
Задзвенить перший ранок
копійками роси у траві,
З тихим брязкотом впАде
закоханим просто у ноги
Десь піснями заллються
у садах молоді солов'ї,
В час, як ноги його,
вперше стануть на моЇ пороги.
Я тоді обійму
й присоромлено гляну у бік,
Опустивши додолу,
ще несміло закохані очі.
Де блукав стільки днів,
стільки років, здається, івік...
Врешті, мить уже ця,
називаэться щастям жіночим.
От лише віднайду
між хурделиць старого жасмину,
Та бентежно торкнуся,
наче пісня не раз солов'я,
Там під снігом оцим
він ледь стане на праве коліно,
Сонцем гратиме перстень,
і усмІшка щаслива моЯ.
© Лілія
| 
у Вас 
0
