Чи знаєш ти, вагу жіночих слів,
Коли вони зливаються у рими
Дрібним дощем на вижухлий папір
І воскресають згадками старими.
А знаєш ти, говорить як душа,
Розлук стряхнувши чорний-чорний морок
І, як відлунням сотого вірша,
Пустим блукає просто коридором.
Немов шука щось зріднено-старе,
Чиїсь сліди, забуті у прихожій,
Обличчя визираюче твоє
З надією і сумнівом, що може...
На теплий килим ступиш в сиву ніч,
Захочеш міцно-міцно обійняти
І буде точно інший тоді вірш,
І інші будуть рими і присвяти.
|