Нічого не змінилось, не збулось,
Планета, як завжди, вертає коло
Та в тім житті бракує нам чогось,
Мабуть, тепла надщирого, людського.
Нам легше біль втопити у вині,
Признатись тиші слізно: "я сумую"
Й лічити вільхи сиві у вікні,
Що над душею стали одесную.
В спітнілу шибку глянути, тоді...
Спіймати промінь цвіту матіоли,
Так жаль, що ми лиш душами скупі
І щедрими не станемо ніколи.
|