Мы в двоем в блиндаже с товарищем, сырость, холод, в руках автомат, под землёй, как в последнем пристанище, в темноте растворился закат. Тишина, не свистят мины, не звучит комбата приказ, и прицел не щекочет спину, закурил, как в последний раз.. Мой товарищ десятка неробкого, работяга - простой пацан, до войны трудился на стройке, служба в армии и Майдан. Ни жены ни детишек не было, мать осталась, не помнит отца, брат погиб молодым в Афгане, в волонтеры пошла сестра. Он теперь защищает Родину, выжил в пекле донецких котлов, часто снится дом и смородина, мама доит своих коров. Взгляд спокоен, движения плавные, сигаретный окурок дымит, боевые друзья это главное, подвиг их никогда не забыт. Был контужен и были ранения, вслед допросы и госпиталя, нет друзей, в голове лишь вопросы, сколько их полегло в те поля?... Призывался по правде, по совести, он не выдержал лживых речей, дескать нет у хохлов родины, а Донецк и Луганск - ничей. Десантура, саперы, танкисты, артиллерия - сколько нас ?! клали головы свои ротами, возрождаясь в который раз. Воевали сурово, отчаянно, не щадя убивали врага, стиснув зубы, не взирая на звания, вызывали огонь на себя. Да и мне вот так посчастливилось, разведгруппы, колонны, обстрел, одному только сердце противилось, чтоб не взяли живого в плен. Замутили народ, что свирепствуем, мол фашисты, бендеровцы мы, но такого здесь не приветствуют, мы за правое дело борцы! Не поверили б деды в рассказы те, с кем сошлись мы в последнем бою, в нас стреляли ребята тамбовские, не жалея людей и броню. Те кто выжил в том пекле ребятушки - инвалиды, калеки - мрак, и во сне они вновь в атаке, их опять накрывает Град! Души их той войной искалечены, мирной жизни потеряна нить, кто сердца молодые излечит, кто поведает, как с этим жить.... Депутаты, министры, политики, хватит жизнями в прятки играть, в той войне вы случайные зрители, ну а нам - не впервой умирать. На крови наживаются сволочи, жизнь людская им нипочем, сколько их полегло в тех поселочках, от бомбежки сгорая живьём. Не за Вас мы в окопах, под градами, защищаем последний рубеж, в бой идём мы не за наградами, нам как вам не бежать зарубеж. Я молчу, а товарищ рассказывает...... вспомнил дом, дорогую родню, вижу дочкин листок разукрашенный, что в кармане ношу, как броню. Они там, без обстрелов - учатся, ходят в клубы, театры, кино, не прийти бы калекой, ни мучиться и обузой не быть никому. А пожить ребята так хочется, видеть деток, жену и друзей, ждём с товарищем, может закончится та война для таких вот парней...
Дякую за публікацію. Бачите, я в умовах конкурсу не вказував, що лише українська, бо думав, що усі знають про мову публікацій у каталозі. Вже виправив умови. Проте Ваш твір нехай буде виключенням з правил.
До сліз... Рядки від душі. Спасибі. Не знаєм бо побачим, а чи ні Яскраве сонце східного зеніту Та віримо прийде кінець війні Вже цього літа,цього таки літа.
Дуже на часі! Душа у кожному рядку. Все ж таки, беручи під увагу, що це український сайт, опис не може дістати нагороду. Опис не великий і є велика просьба до автора перекласти його на українську мову. Вважаю, винятків не може бути. Немає мови, немає Держави! За це право полягло багато бійців і вони не можуть бути проігноровані! Респект автору за твір!
Дяка ВАМ,Віталію! Чудове оповідання,хоч і дуже болісне... ВІд правди нікуди не втічеш, не думалося ,що таке горе прийде в наш миролюбивий ,працьовитий край,але так сталося...Для мене немає ніякої різниці на якій мові розмовляє людина,якщо вона живе в серці з добром і йде до людей з МИРОМ!
Цікава ваша відповідь, пані Галино. Не йдеться про те, якою мовою хтось говорить у своїм домі. Справа в тому, що ми пробуємо повернути пристиж Української мови. Задовго нам патякали " Да ґаварі же ти чаловечиским язиком"! Наша мова принижена, і вважається меншевартісна. Цей сайт одинокий, який пробує втримати мову, як рівна серед рівних. То ж давайте не занедбувати те, що рідне серцю. Твір написаний паном Мельниченком гатний і може отримати нагороду. Душевно написано і якраз на часі. Не є великою проблемою перекласти його на Українську. Я є певна, що пан Віталій уміє писати українською, то при чому тут російська?
Пані Наталю,повірте мені ,як кажуть,на слово,я щиро люблю нашу рідну українську мову,працюючи в д/садку ( в той час коли вони були всі російськомові) проводила незаплановані заняття рідної мови і цілком погоджуюся з Вами,що державною повинна бути рідна мова,бо без неї немає держави."Чужому навчайтесь, свого не цурайтесь" слова Т,Шевченка актуальні завжди,щиро Вам вдячна за спорідненість сердець в любові до рідної мови.
Дорогие мои, спасибо за отзывы! Поверьте, для меня это очень важно. Считаю, что не имеет значение, на каком языке писать о Родине и людях, которые её защищают. В эти тяжелые для всех нас дни, мы должны быть едины, как никогда. Стихотворение можно перевести на украинский, но разве без этого оно потеряет свою актуальность, останется непонятым нами - украинцами! Отдельное спасибо организаторам сайта, ведь он для украинских поэтов.
І Вам ,пане Віталію,тут також раді! Читайте,пишіть відгуки ,якщо є твори на українській мові, друкуйте,будемо читати і коментувати.
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")