Весняний плач розпатланих беріз,
Стікають сльози цівками по рані,
І кровоточить кожен їм надріз
Та затихає краплями у дзбані.
Де, попри біль, ще кожна з них хапа
Тоненьким віттям місячну гондолу
І в ніч - удвох: берізки та весна, -
Лиш моляться тихенько на стодолу.
Бо хто ще їм до зболенних колін
Притулить не свердло, а чудо-ліки!?
Тож мовлять нам із сотих поколінь:
Як без людей прекрасно було, сві́те!
| 
у Вас 
0
Цікаво ! Добре римування ! Лірика душі ясна ! 
