Як важко мені звикнути без тебе,
Без теплих-теплих крихітних долонь
До сірого і вицвілого неба,
До нетепла й нерадості... О, Сонь!
Сказав би хто, що всі пожартували
У ніч оту весняної пори,
Про те, що човник твій пришвартували
На віки вічні неба береги.
І це лиш сон, і все мені здається,
І просто так шепочуть явори,
Що вже пелюстка банта не торкнеться
Ніколи більш твоєї голови,
Що двох косичок, мамине плетіння,
Віночком німб уже не обплете,
Душа бо тихо-тихо відлетіла,
А спогад.... спогад соняхом цвіте
|