Скляне мавпеня(поза конкурсом)

Згадалося, як третьої зими мого життя,

З ялинки новорічної зірвав я мавпеня,

Я бавився ним доти, аж доки не розбив,

І в ті свята зимові ще й сльози був пролив.

Тоді я ще не знав, та зараз мушу знати,

Бо вчився пізнавати найперші сльози втрати,

Ще з того часу іграшок мені дали багато,

Але ніхто не повернув скляного мавпеняти.

Коли в життя доросле пускав найперші кроки,

Чимчикував до школи  на дзвоники й уроки,

Батьки одне на одного із відчаєм дивились,

І стало зрозуміло, що рідні розлучились.

Це був лише початок, це не останні втрати,

Бо сльози, як уламки скляного мавпеняти,

Навчився я страждати, навчило так життя,

Невже розбив в сім років я друге мавпеня?

Вдягнулася ялинка в розбиті знов прикраси,

Мені було з десяток, у сьомім був я класі,

І мамин несподіваний сумний такий дзвінок,

Приклав немов не слухавку, до голови курок.

Так холодно в зимовий час, жорстока ж бо зима,

Сказала мама: «Синку мій, вже дідуся нема»,

Що ж, прощавай, дідусю наш, тебе я не забув,

Пробач, що в день останній твій з тобою я не був.

Чи то зі стріх накапало, чи в мене потекла?

Бо січень дідуся забрав, мов мавпеня зі скла,

Зимою, через пару літ, печально, але факт,

У мого діда другого, Миколи, був інфаркт.

Розбилось серце дідове, неначе мавпеня,

Його в лікарню, я моливсь, просив одного я,

Щоб вижив мій дідусь і щоб на світі цьому жив,

І Бог почув молитву ту й бажання те здійснив.

Допоки жити буду я, не оминути втрат,

Життя ще розбиватиме тендітних мавпенят,

Хай наші кораблі життя пливуть собі і далі,

Нехай вітрило наших душ не тоне у печалі.