Згадалося, як третьої зими мого життя,
З ялинки новорічної зірвав я мавпеня,
Я бавився ним доти, аж доки не розбив,
І в ті свята зимові ще й сльози був пролив.
Тоді я ще не знав, та зараз мушу знати,
Бо вчився пізнавати найперші сльози втрати,
Ще з того часу іграшок мені дали багато,
Але ніхто не повернув скляного мавпеняти.
Коли в життя доросле пускав найперші кроки,
Чимчикував до школи на дзвоники й уроки,
Батьки одне на одного із відчаєм дивились,
І стало зрозуміло, що рідні розлучились.
Це був лише початок, це не останні втрати,
Бо сльози, як уламки скляного мавпеняти,
Навчився я страждати, навчило так життя,
Невже розбив в сім років я друге мавпеня?
Вдягнулася ялинка в розбиті знов прикраси,
Мені було з десяток, у сьомім був я класі,
І мамин несподіваний сумний такий дзвінок,
Приклав немов не слухавку, до голови курок.
Так холодно в зимовий час, жорстока ж бо зима,
Сказала мама: «Синку мій, вже дідуся нема»,
Що ж, прощавай, дідусю наш, тебе я не забув,
Пробач, що в день останній твій з тобою я не був.
Чи то зі стріх накапало, чи в мене потекла?
Бо січень дідуся забрав, мов мавпеня зі скла,
Зимою, через пару літ, печально, але факт,
У мого діда другого, Миколи, був інфаркт.
Розбилось серце дідове, неначе мавпеня,
Його в лікарню, я моливсь, просив одного я,
Щоб вижив мій дідусь і щоб на світі цьому жив,
І Бог почув молитву ту й бажання те здійснив.
Допоки жити буду я, не оминути втрат,
Життя ще розбиватиме тендітних мавпенят,
Хай наші кораблі життя пливуть собі і далі,
Нехай вітрило наших душ не тоне у печалі.
| 
у Вас 
0
