Пам"ять
Сапфірний шрамів блиск жіночих рук твоїх, що мріяли про все, що мушу я любити тепер, коли ніхто не бачить більше їх, о зранена. Горять, як ти дотепні миті твоїх нестримних днів. Напевне знала ти, що мальва зламана дивацька невідома оживить нині те, що п"яної мети не дійде до пуття, поетко невагома. У карі й сині ми в дотепній тиші цій поглянем ніби знов, допоки осінь сива не приспокоїть нас, не... Не щезай , постій на хвильку стиглу ще, забута незрадлива. Розкажеш про добро, і чернь, і млу підпільну -- всміхаються ж-бо нам обом ясні тумани! Ні, краще смерть навчи невпинну сіять вільно, а не любов, котра дедалі в серці в"яне.
|