Надто наївні й яскраві,
Наче ті квіти у раю,
Що так безкарно буяють,
Ніби відтінки в заграві...
Мертвий асфальт вже не дихав,
Пил вони тихо ковтали,
Слів розкидали чимало
Для ефемерної втіхи.
З долею вальс танцювали,
Танули, мов у кислотах,
У невідомих широтах,
Серед мовчазної зали.
Вибухи сміху й ридання
Попелом стали довіку.
Впав лише слід невеликий...
Зникнення - крапка остання.
|