Куди зникають спогади дитинства...

Куди зникають спогади дитинства…

Край… Небо… Вітер в обличчя б’є сухими ляпасами, а вологі краплі дощу, ніби уколи голкою, падають на щоки, пронизуючи наскрізь холодом щось всередині, щось таке, що ще донедавна звалося душею, пронизує вгамовуючи біль, ніби шприц з ледокаїном, стає порожньо і байдуже… Вона стояла поряд з ним на даху шістнадцятиповерхівки і заздрила тому, що він ще може відчувати холод, вітер, дощ, страх перед краєм, запаморочення від висоти, на яку здійнявся вперше в житті. Вона ж бо вже не відчувала, був лише млявий спогад, який викликав тремтіння в плечах. Вже не згадає точно, але саме в плечах вперше відчуваєш холод, тому вони мають тремтіти. А може це фальшивий спогад? Може це вже її теперішня вигадка, може всі її спогади про відчуття сплутались настільки, що вона не може їх розрізнити? Може вони всі вже склались в якийсь потік хаотичних молекул, що разом складають велике море під назвою «Байдуже»? Вона підійшла до нього і спробувала обійняти. Зараз вона може це робити, адже він нічого не відчує тепер. Намагалась змахнути краплі дощу з його світлих повік, але краплі залишились на місці, доки не впали на бліді щоки, скотились по них до підборіддя, залишивши за собою вологий слід. Вона згадала як поцілунком прибирала такі вологі сліди з його обличчя, тоді вони мали солоний присмак, бо то були сльози.

Юрій змерз остаточно, тому зігнутий та закутаний в легеньке пальто, ховаючи обличчя в комір, спустився драбиною вниз, назад до захаращеного горища.

-                    Що ти робиш?

-                    Грію руки…

-                    Ти торкаєшся руками полум’я, воно може залишити опік!

-                    Це полум’я свічки…

-                    Свічка теж вогонь…

-                    Я відчуваю тепло… відчуваю… Твої сльози… Ти плачеш? Чому?

-                    Тебе немає. Ти – лише спогад, мрія, сон… Ти далеко, в іншому світі…

-                    Я тут, поряд з тобою… Зараз я поцілунком витру твої сльози.. Ось так…

Її тоді звали… Вона вже не згадає, як звали її тоді, сотні, тисячі років тому, коли вона вперше привітала цей світ немовлям… Але ж її якось кликали, коли вона вже дитиною, захопившись збиранням конвалій, затримувалась біля широкого, старезного зеленого дуба. В неї було ім’я, його шепотів той юнак з кіфарою, коли, тримаючи її за руку, водив до прохолодного самотнього струмка в лісовій гущавині… В неї було ім’я, той набір випадкових звуків, який зараз втратив будь-який сенс, щойно остання людина, яка його знала, зникла з цього світу…

Диво бавилось з конваліями. Блакитні очі блищали цікавістю, світлі пухнасті довгі кучері хилились до личка, намагаючись закрити ніжно-рожеву посмішку, маленькі пальчики відгортали кучерики, при чому кумедний носик чхав, викликаючи дзвінкий дитячий сміх від задоволення. Вона спостерігала за ним вже більше години, ховаючись серед віття верби. Їй хотілося пригорнути маля, заспівати йому щось дуже ніжне, але вона не могла підійти до нього ближче, бо боялася злякати Диво. Але раптом хлопчик припинив свою гру, підняв блискучі оченята та захоплено подивився просто на неї, щічки запалали рум’янцем, а напіввідкритий ротик промовив

-                    Сі-рі-нга…

Серце німфи шалено застукотіло. Вона вийшла зі свого сховку та посміхнулась малюку:

-                    Йди до мене, ну… не бійся…

Хлопчик простягнув до неї маленькі ручки, вона торкнулась його шовкового обличчя і ніжно поцілувала в скроню, відчувши запах його світлих кучерів, запах молока з медом.

 З того часу Юрко став її Всесвітом, бо був єдиною людиною, яка знала той загадковий набір звуків, її ім’я.

Тепер, стоячи на даху, вона згадувала, як Юрій ріс на її очах. Вона пам’ятала перші прочитані ним літери, перший його день у школі, перший складений ним вірш, перший невдалий шедевр, який він порвав на маленькі шматочки, першу гарну оцінку та першу догану від вчительки, перше кохання, та перше розчарування в коханні. Вона досі відчувала вологу від його першої сльози болю, а його перший поцілунок зігрівав її вогником зсередини. Перше ніжне звертання, промовлене з дитячою лагідністю «Сі-рі-нга» було для неї краще за будь-яку музику. Але з кожним його днем народження, він все рідше і рідше згадував про неї, не кажучи вже про те, щоб знов повторити той любий набір випадкових звуків, що був її іменем. А вона втрачала здатність відчувати щось на доторк, вона розчинялась з кожним роком його дорослішання, ставала все прозорішою, не певнішою, легшою, але на душі в неї ставало все важче. Нарешті на свій 23 день народження Юрій забув про неї остаточно. Вона ще досі невідступно слідувала за ним, ставши лише тінню від його дитячих спогадів, мрій, снів, вона вже зовсім нічого не відчувала. І зараз він залишив її зовсім самотньою, на даху, де лише вітер і дощ були її супутниками. Вона вже сама ставала повітрям… аж раптом почула ніжне, забуте звертання, промовлене тихо, але впевнено:

-                    Сі-рі-нга.

Серце німфи збожеволіло від радощів, воно шалено стукотіло. Він згадав про неї, він хоче, щоб вона повернулась, він…

-                    Звідки це дурне слово? – розмірковував Юрій уголос. – А, згадав!

Все її єство наповнилось останньою жагучою надією…

-                    Це ж з давньогрецької – очерет…