Тікати можна повільно, як осінь...

Тікати можна повільно, як осінь,
як птах на околиці співу, як гливи із лісу,
але здогонить тебе усе той же сніг,
і щоразу він буде іншим
Іван Андрусяк (зі збірки «Отруєння голосом»)
Витікають із хмар перестояні сині меди.
Утікають з-під ніг перетоптані звичні твердині.
Самосуд ще триває, та я не вернуся туди.
Самоосуд звершивсь – самоту обираю віднині.

 Закінчились думки. Тра’ купити іще цигарок.
Цілий дім заснували слідами розбещені лярви.
Нині з моди виходить банальний терновий вінок.
Нині входять у моду пишноти, амброзії, лаври.

Ви-тікатиму тихо, як Ви. Час іде: тік-не-так.
Перший сніг (і останній), в цілому, погоди не робить.
Просто в груди, як титул, всмоктався роздвоєний знак,
Наче знак розділовий, що впевнено речення дробить.

Затаврована ним, яко смертниця в довгім плащі,
Не співатиму більше. Від рота слова оддираю.
На околицях співу все’дно: хоч співай, хоч кричи.
На око-лицях лиць у Всевидяче Око впадаю,-

Не в дитинство, не в сон, не у ноги, як падають ниц.
Біла магма сльози поглина і сьогодні, і вчора.
Тінь тернової гілки – на чистому аркуші шкіц.
Я черниця його. Я сама одягнулась у чорне.

Залишилось бажання: знайти ще чиїсь голоси,
Засотатись між них, закрутитись у лялечку-кокон,
Бо майбутній метелик не зна про набридливий сніг,
Що здогонить тебе як не з того, то з іншого боку,

Зариштує повітря... Й стріпнешся ні в сих і ні в тих:
Шлях попереду довгий, а ти вже смертельно втомився.
Передчасне знання диким холодом вдарить під дих:
Передчасне успіння – це сніг, що не йде, а спинився.
2003