Кожна колода має свого пня

 Чутка про те, що Ілько Клим засватав Марію Сороканчину, запалила все село, як то кажуть в наро­ді. Від Мочарного до Жидічиї, Від Грицкова до Осоя, на вулицях, по хатах, або просто через тин сусідка з сусідкою, кума з кумою, перехожий з перехожим - усі говорили про те, що Клим засватав Марію Сороканчину: «А ви чули, сусідко?..»; «А чи правда, кумо?..»; «О, це нечисте діло... Ворожками їх скузлала1!..». Такого галасу в селі не було ще з тих пір, відколи Ярина Маковишина зісталась череватою від жида Янкіля. Всі говорили і чудувались-дивувались. Тільки старий дід Клінь не дивувався, лише хитро всмі­хався, коли чув такі розмови, й кивав головою. Та ж як йому було не всміхатись, коли він був причиною того сватання. Всі в селі знали діда Кліня як побожного чоловіка, а також знали, що він володіє надзвичайними силами. Якщо про стару Семениху і Фальчу та ще про кількох бабів зі села говорили, що вони зв'язані з нечистою силою та знаються з дідьком, то про діда Кліня казали, що він отримує силу від Бога через молитву. Адже він і маржину лікує, і людей, і, більше того: може бурю спинити, чи в літню засуху дощ викликати. Люди поважали його, часто звертались до нього по допомогу: кому для хворої маржини зілля, а кому й для родичів. Дід вмів вправляти вивихи, знав зілля, яке гоїть рани, лікує шлунок, печінку, нирки, він і жінок від безпліддя лікував. Цього всього він навчився, ще будучи малим хлопцем, від свого діда Кирила, який за життя 14 років рибалив на Чорному морі, бував і в Цареграді. А на раху­нок бурі і дощу й сам дід Клінь не був упевнений, чи має він силу управляти ними, чи ні. Він знав, що люди так твердять, і ніколи не перечив їм, а коли до нього зверталися, щоб він помолився, щоб випав дощ чи спинилася буря, дід відповідав: «То Божа воля!.. Як буде Богу угодно, так Він і зробить...» - а далі додавав: «Я розповім Богу про ваше прохання в молитві...». Оце «Я розповім Богу...» здавалося людям чимось страшним і таємничим. Вони знали, що Богу можна молитися, але розмовляти з Богом - хто б це посмів?! «Тільки Мойсей міг розмовляти з Богом, - хрестилися люди. - Справді, він - Божа людина!». Старий Клінь і справді розмовляв з Богом. Він молився не як всі інші, повторюючи завчені слова молитов «Отче наш» чи «Вірую», а звертався до Бога своїми словами, які линули від щирого серця, він молився, стоячи на колінах, з опущеною до землі головою, молився до сліз, розповідаючи Богу про все горе і всі нещастя, і був упевнений, що Бог чує його і озивається на всі прохання, чого б тільки він не попросив. Правда, він ніколи не просив комусь лиха. А коли траплялось, що його про­хання не сповнялись, то він знову ставав на коліна і знову молився. «Все від Бога, - часто повторював він. - Бог знає, що для нас добре, а що ні!.. На все - Божа воля!..». Так сталося і цього разу. Першою до діда Кліня прийшла Марія, принесла масла, сиру, яєць, копченої ковбаси, великий кусень сала і літру слив'янки. Хоча дід і не пив горілки, хіба зрідка, і то не більше однієї чарчини, але розливав її у маленькі шошборянки2, в яких тримав всяке зілля. Марія довго не наважувалась прямо сказати дідові, чого прийшла, але старий Клінь й сам добре знав причину її візиту. Він лише хитро вс­міхався, йому пригадалися роки його парубкування. Пригадалося, як навесні дівки, хрестячись, тричі промовляли: «Дай, Боже, гарного! Дай, Боже, багатого! Дай, Боже, розумного!». А потім, восени, ті, котрі не вийшли заміж, знову хрестились і промовляли: «Коби який був, Аби хліба роздобув!». Щось подібне трапилось і з Марією, тільки вона сама собі винувата. Дівка - на ціле село: одиначка в батьків, багачка, а що вродлива, то вродлива - пари їй нема. Вже коли виповнила п'ятнадцять років, легіні почали задивлятись, а далі й сватати. Та для її батька Йосипа Сорокана жоден не був підходящим для його дочки. Роки минали, Марії вже тридцятка стукає в двері, а сватати - більше не сватають. Та й хто свататиме?.. Багаті легіні її віку вже поодружувалися, молодші ходять до молодших дівчат, а бідні не сміють сунутися й на подвір'я до Сорокана, хоча сама Марія вже радо вийшла б заміж за першого, хто її посватав би, і Сорокан уже віддав би доньку й за бідного. Вже три роки як стара Сороканчиха пустилася ходити по монастирях та замовляти служби Божі, щоб тільки Марію хтось засватав, - та все пусто. І сама Марія ходила і до священиків у Кривий і в Свинний, а в селі вже не зосталося жодної вдовиці, якій би вона не заплатила за молитву. Ходила і до Фальчі, і до старої Семенихи, та усе безр­езультатно. - Ви - остання моя надія, вуйку!.. Люди кажуть, що ви маєте зілля для цього!.. - Для такого немає зілля, дитино, - відповідав старий Клінь. - То баби зі всяким зіллям ворожать. А я не ворожу, я маю зілля проти всяких хвороб. А ще маю молитву. Я буду молитися за тебе... - Моліться, моліться, вуйчику! Всі знають, що вас Бог слухає. - То вже як буде Богу угодно, дитино. На все Божа воля! І так, мабуть, вже було Богу угодно, бо через тиждень до діда Кліня прийшов Ілько Клим з тієї ж причини. Ілько дав дідові п'ятдесятку і попросив, щоб той молився за нього, аби він, нарешті, оженився, бо йому вже тридцять сім років, а він - все неодружений. Дід узяв від нього гроші, пообіцяв молитися і, як завжди, добавив: - Як буде Богу угодно, Ільку! На все Божа воля!.. Якщо Пан Бог захоче, то ти ще таку засватаєш, що всьому селу буде чудно!.. Правду кажучи, спочатку й сам дід Клінь не дуже вірив у те, що говорив, бо котра дівка захотіла б вийти заміж за старого легіня без притулку, та ще й кульгавого, таким вже народився Ілько Клим, з лівою ногою коротшою від правої, і у війську не служив, зате все життя, ще з малого хлопчини служив у скупого Боднарюка. Щоправда, Ілько був дуже чемним і чесним, та що з того, коли був бідним. У скупого Боднарюка більше ходив голодним і обідраним. Та й скільки ж міг мати грошей напрятаних. «Бідний Ілько!»-зітхнув старий Клінь, пригадуючи й своє нелегке парубоцьке життя. Та враз у його голові майнула якась думка, і його уста склались у веселу, молодечу усмішку. «Та вже видно, що сам Бог так дав!.. Мабуть, так воно і буде. А чому б не було?.. - розмовляв сам із собою дід. - Перед Богом ми всі однакові, ми всі - Божі творіння». Таки наступного дня дід попрямував у село, щоб поговорити з Марією. - Дивись, доню-небого, незабаром Бог пришле до тебе сватів! - Коли?.. - мало не крикнула з радощів Марія. «Це вже добре, - подумав дід. - Вона не питає: кого, а... коли?..». - Незабаром, доню, незабаром. Я молився, і Бог дав мені сон. Мені приснилось, що до тебе йдуть свати, - збрехав цього разу дід Клінь. – Хто вуйчику? Хто?.. - Не знаю, Маріє, не бачив чітко, не зміг впізнати. Але то був твій наречений. Бог ще раз посилає тобі щастя, решта залежить тільки від тебе. - А що мені треба робити, вуйку? - Ти приготуй вечерю. Слухай, я пригадую, що снив, як ти пригощала свого нареченого галушками з горіхами. - Я приготую, вуйчику. Приготую все, що ви скажете. Будь-що... - Слухай мене, доню. Той парубок, котрий зайде до тебе в суботу ввечері, і є твій наречений. Ти, доню, добре думай, якщо хочеш, щоб він тебе посватав, то пригости його галушками, якщо ні, то не пригощай, і він піде собі своєю дорогою. Все залежить від тебе. - Добре, вуйку! - Може, добре, а, може, й ні. На все Божа воля. Ти тільки не забувай, доню, що, мабуть, Бог більше не пришле тобі сватів. А також не забувай, що всі ми перед Богом рівні, всі ми - Божі творіння. Коли Ілько Клим заходив у подвір'я Йосипа Сорокана, то і йому самому не вірилось, що він на­важився на таке. Ні, це не він, це хтось інший заволодів його тілом і веде його, мов теля на ярмарок, до Сорокана сватати Марію, найбагатшу дівку села, Сороканову одиначку, якій навіть не знає, чи вк­лонився бодай раз за своє життя, бо, коли стрічався з нею по дорозі, не смів навіть глянути на неї. А то щоб посватати! Він не наважувався навіть думати про щось таке. Коли старий Клінь сказав, що він повинен у суботу піти до Сорокана і, коли Марія пригостить його галушками, засватати її, Ілько поду­мав, що дід або з глузду з'їхав, або збиткується з нього. Він відмовлявся, але старий наполягав доти, доки Ілько не погодився. Та й дід переконував, що молився, і Бог дав йому сон, що Марія Сороканчина вийде заміж за нього, Ілька Клима. Хтозна, дід побожна людина!.. Та й, зрештою, чого йому боятися? Ні Марія, ані Сорокан не здадуть собі справи, що він прийшов свататися. Він запитає, чи дадуть йому на політок траву в Стижереті, і піде собі. «Що я втрачаю?..» - підбадьорював сам себе Ілько. Та раптом в думці мелькнула надія: «А якщо Марія пригостить галушками?..», і серце почало сильніше битися, застукотіло, мов годинник. Якусь мить йому хотілось утекти, але якась невидима сила, здавалось, тягла його вперед, і він навіть не спам'ятався, як опинився перед дверима, і постукав. Коли Ілько увійшов до хати, стара Сороканиха випустила з рук веретено, а Марійка підскочила, як ошпарена, і завмерла серед хати. «Невже це мій жених?» - майнула в неї думка і її очі наповнилися слізьми. - Добрий вечір! - тихо промовив Ілько. - Добрий вечір! - відповів Йосип Сорокан. Йому й на думку не спадало, що донька і дружина чекають жениха. - Сідай, Ільку! - весело промовив він, пробуючи вгадати, чого Боднарюк пригнав наймита до нього. - Сяду, нехай все добре осідається у вашій хаті! - промовив Ілько і почервонів. «Добре, що не вивалилось з рота: нехай осідаються свати!» - подумав. На кілька хвилин в хаті запанувала тиша. Сорокан чекав, щоб Ілько сказав, чого його прислав Бод­нарюк. Іншої причини, чого б завітав до них Ілько, він собі й не уявляв. А Ілько тим часом думав, з чого почати. «Не треба пилуватися, Ільку!» - наказував він сам собі. «Сиди якомога довше в хаті, а потім відходь. Про сватання й не згадуй, поки не пригостять тебе галушками з горіхами...»- пригадував Ілько пораду діда Кліня. Марія та стара Сороканиха гадали, чи про Ілька говорив дід Клінь, чи, може, іншого жениха чекати. «Напевне, він, - думала Марія, - інакше навіщо зодягся би у святкове вбрання?..». Вона ніколи не бачила Ілька зблизька, але завжди, коли помічала його кульгаючого по вулиці, він був зодягнутий у латаних дранках. А тепер Ілько мав на собі чисту, білу, як сніг, бав'янку1, новий реклик2, нові чорні штани, взутий у шкіряні солдатські чоботи, навіть не було помітно, що він кульгавить, коли увійшов у хату, не те, що коли ходить у постолах. Зі свіжим, поголеним обличчям Ілько здавався набагато молодшим. «Зодягни пня - та вже має ім'я...» - пригадала Марія пословицю. І зараз Ілько їй здався досить гарним легінем. А ще в її пам'яті зринули дідові слова: «Не забувай, доню, що перед Богом ми всі oднакові!..». - Як ся має Боднарюк? - перервав тишу Йосип Сорокан. - Не знаю, вуйку. Я пішов від нього. - Та-а-ак? - здивувася Сорокан. - Добре зробив. Боднарюк скупий: тут бий - там не тече... - і пос­тукав кулаком об кулак. - Та вже й не такий скупий, вуйку. Він мені добре віддячився за ті роки, що я в нього служив. - Невже? - Так, він мені дав землю в Мочарнім і дерево дубове на хату дає, й віз новий, а на осінь - бички дворічні, що в полонині тепер, як тільки він мені їх дасть - я їх до ярма... - Та ж ти - ґазда на всю руку, Ільку, - весело посміхнувся старий Сорокан. - Так, так! І чемний, порядний леґінь, - добавила Сороканиха. «Ти, доню, не забувай, що, мабуть, Бог більше не пришле тобі сватів...», - літали у Марійчиній голові дідові поради. Вона і сама не зчулася, як піднялася зі стільця й промовила: - Чи не вгостити Ілька чимось, мамо? - Та чому б і ні. Принеси, доню, з комори галушки з горіхами. Мабуть, ще гарячі, я їх винесла, щоб простигли... Після цих слів в Ілька з переляку аж дух заперло. Далі все пішло, як по маслу... Наступного дня чутка, що Ілько Клим засватав Марію Сороканову, дійшла й до діда Кліня. «Мабуть, так було угодно Богу! Правду казав мій дід, що кожна колода має свого пня...» - радіючи, говорив сам з собою старий Клінь.