Як баба Гафічка корову продавала

Усі люди з Верхнянки знали, яку корову має баба Гафічка. Стару-престару, худеньку-бідненьку, – лиш шкіра та кості на ній, подібну на тих сім корів із фараонового сну. – Йой, та коровка ще молоденька, має лиш дев’ятнадцять годику, што тото дев’ятнадцять году?.. Я у двадцять і п’ять єм са уддала... а молочко в неї смашненьнке, сметанки на два персти, а сиро яке?.. – хвалила стара корову, пробуючи унайти якогось купця на худобину. – Я вам найду, тето, купця на корову, – пообіцяв старій Василь Лавиця. – Йой, Васильку, уддячутися, молитися буду за тебе, – раділа стара. – Знаю одного волохуцника з Нижнянки, який закуповує деяку чаклю. – Ой, Васильку, та в мене не чакля, коровка ще молода, ледви дев’ятнадцять годику... – почала вихваляти стара свою коровку. Через два дні Василь Лавиця направив до старої Афічки волошина. Той пообзирав корову, і не відаючи, що стара не знає розмовляти по-румунськи, запитав: – Кит чере?1 – Черево, паночку, черево, бо тільна та ще й напоїла єм її пуйлом, а коровка молода, паночку, лиш дев’ятнадцять годику, што тото дев’ятнадцять году?.. Я у двадцять і п’ять єм са уддала... А молочко в неї смашненьнке, сметанки на два персти, а сиро яке?.. – прихвалювала стара корову. Волошин глянув на Афічку, як на святу Варвару, й питає далі: – Кит кости?2, – Кости, паночку, кости, бо на шметелі та на чуприку єм єй узимовала, бо Чауческу3 молоко просить, а обметиць не дає, не дало би му продихнути із боговорожником остатнім, а коровка в мене на дев’ятнадцятім годику, ще молоденька, я у двадцять... Накінець зрозумів волошин, що баба не розуміє нічого, що він її питає, витяг гроші і вилічив бабі дві тисячі леїв, взяв корову за мотузку і, вказуючи на стежину, запитав: – Бабе, унде дуче караре?»4 Господи святий! Як підскочить баба до волошина, як закричить на нього: – А карав би ти маму свою, а не мою корову! Дивись на него з непотрібом непотрібним! А мені, дурнуй бабі, треба було коровку продавати? Ой-йой, Зорянко-о-о! – заголосила баба. Волошин знизив плечима і потяг коровку за собою, як реморку через Царське. Та, на свою біду, переходячи через потік стижеретський, зустрічає Одотю Митрову, яка водила свою Жужію до Гирганця на злучку з бугаєм. – Буне дімінеаца! 5 – привітався волошин. А Одотя до нього: – А заміняв би ти бог вилиці! Дивиса на нього з помийняком, купив від Гафічки чаклю – кості як флудці на луйтрі6, і до мене «Будемо мінятся!». Хотів би ти, Скаріоте, та з твоєї чаклі буде корова, коли я в сухарицю са цмокну!»