Моє сьогодні й завтра…
Звати мене Оксана, з латинської моє ім’я означає «чужоземка».
Зараз мені лише 15, але я вже маю деякі досягнення, вони зовсім
маленькі, але ж мої: в минулому році закінчила музичну школу, обожнюю
свій інструмент (фортепіано) і вважаю, що музика – це стан душі, тому
коли мене переповнюють радість або сум обов’язково граю на фортепіано,
тобто «виливаю йому свою душу»; люблю брати участь у конкурсах, особливо
літературних, змаганнях, а ще більше перемагати в них.
Також мене захоплюють подорожі: одна з моїх мрій об’їхати всю нашу
квітучу Україну, найбільше хочу відвідати Львів, відчути атмосферу цього
міста, пройтись його славнозвісними вулицями. На сьогодні я побувала
вже у Києві, Запоріжжі, Бахчисараї. Та все ж які б дива не зустрічали
мене у цих містах, я вважаю, що наш Луганський край найкращий, а
особливо моє рідне село, бо я у ньому народилася, зростала, пізнавала
світ.
У вільний час допомагаю рідним, люблю проводити час з матусею, з нею будь-яка робота за радість.
З предметів найбільше подобається українська мова та література,
історія України. З особливим захопленням читаю вірші Антонича,
Федьковича, Лесі Українки, Ліни Костенко, повісті Нечуя-Левицького,
романи Панаса Мирного, комедії Карпенко-Карого.
В майбутньому мрію вступити до Львівського національного
університету імені Івана Франка та оволодіти професією журналіста.
Сподіваюсь мої мрії неодмінно здійсняться, адже я наполегливо йтиму
стежкою, яку обрала для себе!
РОЗЛУКА
(новела)
Розруха, безробіття нестабільність роз'їдають,, як іржа, нашу душу і державу, лягли на плечі дитини, обікраденої в найголовнішому — любові батька чи матері.
Цим дітям дали назву — соціальні сироти.
Автор
Вечоріє. Зимове сонце, маленьке й блідо-рожеве повільно сідає за обрій. Воно спускається неквапливо і так помітно, як ніколи раніше, ніби опирається дужому впертому вітрові, що хапає і тягне його в безодню неба. За вікном іде сніг. Він падає беззвучно, а шалений вітер то зненацька підхоплює його в танок, то відпускає беззахисні сніжинки, знову завертає їх у круговерть і складає додолу. Незабаром Різдво...
У лікарняній палаті тихо лише час від часу долітають вигуки вітру, пронизливі та моторошні. Наталка лежить, крадькома поглядаючи у вікно - спостерігає картину зимового надвечір'я, бо це перше, що дівчинка побачила після операційної. То сум, то радість наповнюють її душу, серце від спогадів, які перешіптуються в маленькій голівці. У неї було все: родина, гусенята, пухнасте кошеня, котре так полюбляло гратися з Натою, весняні теплі ранки, ніжні квіти, осінні довгі вечори з бабусиними казками. Куди ж воно все поділося?! їй тільки десять, а юне серце вже стільки натерпілося.
Наталка відвела погляд від вікна, дрімалося.
Разом з нею в палаті лежали двоє маленьких дітей, яких доглядали матері. Коли малюки засипали, жінки «спілкувалися».
— Ти знаєш, Ларисо, мені дуже шкода цю дівчинку. У неї майже нікого немає.
— Як це немає? А бабуся? Здається, вона жива...
— Так. Але ж хіба ти думаєш, що після операції, її віддадуть бабусі, прикутій до ліжка?
— Біднесенька. А де ж її мати?
— Жінка, яка привезла Наталю до лікарні, говорила, що мати десь на заробітки подалась до Італії. Вже два роки не подає ніякої вісточки.
Нехай Бог боронить від тих «грошей» з чужини, чого тільки не відбувається. Знайома багато розповідала мені про свою племінницю, та й по телевізору жахи різні показують. Одним словом - чужина...
Їхню розмову перервало безсиле схлипування дівчинки. Жінки замовкли, а санітарка, домиваючи підлогу, сердито цикнула на них і вимкнула світло.
Вранці Наталю оглянув лікар, говорити, ще не дозволяв, але стан дівчини вже був кращим. Медсестра затрималась коло хворої: поправила ковдру, підняла подушечку, змочила їй губи водою й ніжно погладила русяве волосся.
- Може, тобі щось треба. Наталочко? - тихо спитала зона.
Дівчинка попросила чистий аркуш та олівець. Очима зона блукала по стінах кімнати, стелі, отямилася від крику хлопчика, котрий був сусідом по палаті. Його мати лагідно заспокоювала, цілувала, пригортала до себе. Серце Наталки стиснулося від болючого щему, на щоці з'явилася гаряча сльоза. Дівчинка почала писати:
Яке страшне слово - розлука! Це не кілька букв, це те. чого найбільше слід боятися у житті. Як важко, коли хворієш. Матусенько, рідна ненечко! Я дивлюся на зимове небо, блакитне, глибоке, а бачу твої очі. Виглядає сонечко, а мені здається, ти посміхаєшся. Можливо, ти теж бачиш це небо і сонце, чи воно в тебе зовсім інше? Я сумую за днями, коли ти будила мене зранку, ніжно голубила, заплітаючи коси, дбала про мене.
Усе більше чую про покинутих дітей, розлучення батьків, про трагічні випадки із заробітчанами - кудись зникли мої веселкові сни. Я ненавиджу зиму, бо в цю пору поїхала ти, моя матінко, в далеку Італію.
Мамо, нам з бабусею дуже тяжко. Особливо зараз, коли я лежу в лікарні, а бабуся після серцевого нападу прикута до ліжка. До нас уже декілька разів приходили соціальні працівники, уявляєш, вони хотіли забрати мене знову, повторювали це страшне слово «сирота». Хрещена не дала їм цього зробити, пояснюючи, що ти повернешся. Ми щиро в це віримо.
Я вже у 5 класі, у мене багато друзів. Недавно був конкурс краси серед дівчаток. Усіх привели мами, причесували, одягали своїх донечок, а я була одна. Тетяна Степанівна, вчителька математики, підтримала мене, вона часто кладе мені в портфель солодощі, мабуть, думає, що я не помічаю. Вона добра...»
Наталя втомилася, заплющила очі. У шибку щось цокнуло. Коли поглянула у вікно, то побачила за склом маленьку, беззахисну пташину, яка метушливо вертіла голівкою на всі боки. Вітерець ніби навмисне, розпушував гладеньке пір'ячко.
«Бідолашна - думала дівчинка, — вона чимось схожа на мене, така ж самотня».
Втома була сильнішою і здолала Наталку. Доки вона спала, до неї приходили однокласники, принесли гостинці. Не стали чекати, переказали вітання хрещеною, котра, піднявши недописаний лист і прочитавши його, тихенько присіла коло дівчини і чекала, поки та прокинеться. Бо їй хотілося сповістити новину: телефонувала мама, через кілька днів вона повертається. Отже, рідні серця почули одне одного. А, можливо, це Різдвяне диво. |
та
у Вас 
0
:hands: 
