Обірвалось непомітне щось в душі, Ніби буревій всередині промчався. Залишились мрій уламочки крихкі І нікчемним зміст життя мого здавався.
Лиш єдине слово гострим камінцем В серце вдарило, вп"ялось, як ржа, колюче. Що колись було мені в житті взірцем, Біль закреслив так жорстоко й неминуче.
І одна-єдина думка, як мара, Ніч і день нашіптує мені уперто: "Ти ж доросла жінка й зовсім не дурна, Чом же на душі так холодно і мертво?
Слухай, що шепоче вітер весняний, Ніжність його слів впусти в зболіле серце. Викинь з нього камінець і сум свій злий, Усміхнись весні і біль, як сон, минеться".
Звісно, слів жорстоких нам не обійти, Тільки кожен мусить завжди пам"ятати, Що колись у відповідь почуєш ти: Зло борги свої уміє повертати.
|