Худо

                   Зимова ніч, як завжди, була раптова і неочікувана. Взимку вечірній час був непомітним: здавалося, що день зразу ж перетворюється в ніч. Баб Зіна, поспіхом одягла валянки, кожух, накинула стару теплу хустину на голову і пішла закривати хвіртку і воро-та. Підперла щільніше двері в корівнику та курятнику і вже збиралася йти в хату, як її по-гукала Наталя, сільська поштарка. Баб Зіна здивувалася і, щось нашіптуючи, почовгикала до хвіртки. Наталя,подала їй товстий пакет, який назвала бандероллю, і сказала: «Це,Те-тяні Йванівні, з Києва». Тетяна Йванівна, молода вчителька української та російської мов, квартирувала у баб Зіни. Вони здружилися і непомітно баб Зіна Тетяну Йванівну почала називала онучечкою. Пакет був із сірого, цупкого паперу і баб Зіні він чимось не подобав-ся, тому й не хотілося їй віддавати Тетянці цю бандероль. Серце відчувало, що нічого гарного з того не вийде і чомусь згадалася вранішня розмова з онучечкою. Минулої ночі Тетянці наснилося чи примарилося, що на ліжко до неї стрибнув чорний великий кіт, який пройшовся по ліжку і влігся їй на груди. Здавалося, що він її хоче задушити. Вона відпи-хала його руками, але він був такий важкий, що нічого не виходило. Раптом , наче самі по собі, Тетянчині губи почали шепотіти молитву. Кіт стрибнув на підлогу і кудись зник. До ранку Тетянка не могла заснути і чекала одного, коли прокинеться баб Зіна. Почало сві-тати, баб Зіна тихенько пройшла повз Тетянчину кімнатку і хотіла вийти, коли Тетянка слабким голосом погукала її. Баб Зіна здивувалася, що онучечка вже не спить, зайшла в кімнату і сказала: «Ще рано, поспи, у тебе ще є хвилинка». Тетянка , ніби боячись, що не встигне, похапцем почала розповідати про свою нічну пригоду. Баб Зіна перехрестилася і запитала: « А він тобі нічого не казав?». Тетянка здивовано подивилася на неї і відповіла: «Коти ж не розмовляють». Цілий день баб Зіна міркувала, що трапиться: добро чи худо. І ось зараз серце не знаходило собі місця.

                      Треба було йти в хату. Баб Зіна тихенько прикрила за собою двері і погука-ла Тетянку: « Онучечко, тобі від нареченого бандероль. Танцюй». Тетянка, усміхалася та-кою гарною, дитячою усмішкою, що бабуся замилувалася нею. Тетянка розірвала сірий, цупкий папір і на стіл висипалися конверти і фотокартки. Посмішка зникла з обличчя, а губи тихо повторювали: «Що це?». Це були її листи і фотокартки, які вона відсилала своє-му нареченому на протязі трьох років. Між ними був малесенький клаптик аркушу в клітин-ку, на якому було написано: «Поверни мої листи і фотокартки». В хаті стало так тихо, що здавалося – час зупинився. До ранку баб Зіна і Тетянка просиділи за столом, мовчки, без слів і без сліз. Тільки в думках баб Зіна повторювала одне-єдине: «Худо». А опівдні пош-тарка Наталя відправляла бандероль з сірого, цупкого паперу... на Київ.

                 Тетяна Йванівна на новорічні канікули поїхала додому і назад не повернулася.                 

                 Пройшло декілька років. Одного разу Тетяна Іванівна несподівано зустрілася з Миколою, який колись жив поруч з баб Зіною. Він був здивований і збентежений зустріч-чю. «Нарешті я тебе знайшов», - промовив він і усміхнувся. Вона нічого не розуміла. А Ми-кола раптом сказав: «Я ж не даремно написав листа твоєму нареченому, що кохаю тебе і хочу на тобі оженитися. А ти дала на це згоду». Тетяна Іванівна подивилася в очі Миколі і пішла, повторюючи одне-єдине слово: «Худо…».