Я народився на світ в Донбасі, Навесні, як під хатами розквітав бузок! Дід по благословенню Божої іпостасі, На шию вчепив мені манюсінький образок! На світ чекали мене дуже довго, Не сходилось в помислах Божих зі мною! І увагою обійшов він нас надовго, Відгородив від світу наче стіною! Звісно в пам’яті моїй не лишилось, Як раділи мені батько та мати моя! Але знаю, що мати від щастя світилась, Тато, кажуть, співав на манір солов’я! Дім стояв наш біля підніжжя гори, Був він маленький і як хлів – без вікон! Ми заповзали до нього, як кріт до нори, А гору довідався я – звуть терикон! Батько під цю гору працювати ходив, Всі в селищі нашому були шахтарі! Батько матір також до шахти водив, Вона заряджала шахтарям ліхтарі! Пізніше мені брата в капусті знайшли, І ми вже втрьох чекали батька з роботи! Ми бачили, що сусіди з шахти прийшли, А гірка тривога вбивала всі наші турботи! Також вкупі ми проводжали батька в забій, На коліна ставали під образами та Богу молились! Тато йшов в шахту неначе в останній бій, А ми на нього наче в останній раз дивились! Часто бувало, що в селищі грали музики, Ні – не ті, від яких хочеться танцювати! Часто батько з матір’ю купували гвоздики, А від мелодій тих хотілося гірко ридати! Мені вже, як підлітку зовсім не рідко бувало, Батьків моїх друзів проводжати в останню путь! Я бачив - смерть біля нас, як вовчиця блукала, Я знав, що щастя друзі мої - вже не знайдуть! Я бачив нещасних хлопців, дівчат та жінок, Які в сльозах шахту проклинали біля труни! Я до нестями зненавидів похоронний вінок, Мені вже здавалось, що наш світ без весни! Одного дня я збирався вранці до школи, Снідали разом з батьком та пили чай! Погода паршива була, як ніколи, А «до зустрічі» батькове прозвучало - неначе прощай! Я йшов до школи, а мені хотілося плакати, І за партою справа чомусь вперто не йшла! За вікнами собаки, чомусь перестали гавкати, І вчителька серед уроку з класу кудись пішла! Аж раптом парти в класі неначе здригнулись, І невдовзі по дорозі голосно завили «скорі»! Дерева в дворах наче від страху зігнулись, А по селищу люди заголосили наче в бісовому хорі! Я вискочив з класу і як шалений побіг до шахти, Біля входу до неї вирувала людська біда! Вибух в забої утворив чортячі ландшафти І від сотні людей не залишив навіть сліда! Вісьмом пощастило – вони лиш на-пів згоріли, Серед них був і батько мій – спаси його Боже! В один день нещасні всі як один посивіли, Але я гірко плакав, та вірив – Бог допоможе! Я стояв на колінах і обціловував свій образок, Я молився на нього і Бога з жагою просив! Боже, подаруй мені твоєї любові зразок, Адже ти з мертвих Ісуса на світ воскресив! Бог молитву почув і на віру мене сподобив, Батько вже не пішов до страшного забою! Тільки сміх після вибуху вщент розгубив, Та з лікарні прийшов з приставною ногою! Я горнувся до нього, наче ніжне маля, Я вмовляв його, тату сонцю всміхайся! Ти поглянь, мій рідненький, як радіє земля, Ти живий, а з минулим навік попрощайся! Батько маму, мене та брата безмірно кохав, Він і шахту до вибуху любив, як сестру! Але зараз зі мною в розмовах він гірко зітхав, Та просив, сину в шахту не йди, бо я з горя помру! Навчайся, мій славний – марно часу не гай, Вивчай різні мови – англійську, німецьку! Як щастя шукати – знання здобувай! До пекла не лізь, а вчи навіть турецьку! Не знаю, що сталося, друзі, зі мною, Але я, такий собі бовдур, в навчанні! Пройнявся до сліз настановою тата сумною, І вчитись почав, як бігун – на одному диханні! Роки пройшли – моя праця увінчалась успіхом, Я вже краватку носив та став дипломатом! Батько в гості вже зустрічав мене сміхом, Як і раніше кохав я матусю та любився з братом! Я збудував батькові з мамою новий будинок, Їхати в місто батько відмовився навідріз! З цього приводу був в мене з ним не один поєдинок, Чим матусю доводили ми до суму і сліз! Брат мій на Донбасі завів сім’ю, Двоє племінничків в мене з’явилось! Мені здавалось, що щастя я донесхочу п’ю, Мені і в тяжкому сні вже лихо не снилось! Так би і йшло життя де в радощах, а де в скруті, Так би і віку дожили батько та мати! Але слуги сатани з’явились людьми забуті, А життя почали диктувати російські гармати! Сатана знав, як на Землі отримати успіх, Це його принцип – розділяй та властвуй! Це його ціль – звести правдивих та мужніх, А спосіб вовчий – вбивай та царствуй! Моя Батьківщина стала межею, Де люди страчувати почали рідню! Де люди продались сатані душею, Де катування і вбивство, як борщ в меню! Де брат з автоматом іде на брата, Де снайпер в приціл бачить рідне подвір’я! Де вбивають по наказу російського ката-Пілата, Де міни тіла людські рвуть неначе ганчір’я! В мого брата розуму чорт не забрав, Брат щодня на зв’язку зі мною! Брате, мерщій додому – поки нас Бог не скарав, Брате, благаю – Батьківщина стала тюрмою! Брате, прошу – із пекла батьків забери, Мій будинок в такому ж самому пеклі! Брате, смерть кожний час прилітає згори, З братами, як з фашистами бої йдуть запеклі! Пізно вночі в Британії знов пролунав дзвінок, Брате, я впевнений в Лондоні ти ще не спиш! Боюсь, що нам знадобиться великий вінок, Брате, боюсь, що цього ти собі не простиш! Я мав вести назавтра важливі переговори, Але всіма правилами та нормами знехтував! В свідомості моїй бачились жахливі потвори, Від яких я матір та батька своїх рятував! Я летів в літаку, під сонцем до рідного двору, А серце моє кричало та вискакувало з грудей! Аж раптом в нього наче відібрали опору, І я зрозумів, що навіки втратив рідних людей! Я міцний та здоровий почав помирати, Сльози душили мене неначе петля! Я почував, що нікому вже мене визирати, Я знав - матуся на небі з Богом вже розмовля! До мого подвір’я довезли мене військові, Ще здалеку я побачив, що хати в дворі нема! Було видно, що поряд кущі бузкові, Стоять без листя, наче зараз надворі зима! Я заскочив до двору і впав на груди каміння, Воно ще від вибуху трохи курилось! Я втратив віру в Боже спасіння, Бо в страшному сні мені таке ще не снилось! Я завивав від жаху як поранений вовк, Навпіл із кров’ю я розгрібав руїни! Аж раптом мені заціпило і я замовк, О Боже! Дерев’яна нога і з нею коліно! Подальше я згадую неначе пекло, Я голову матері вигріб з каміння! В очах моїх все пропало та смеркло, З свідомості зникло людське розуміння! Мій крик було чути далеко від двору, Я захлинався сльозами неначе отрутою! Я бачив над подвір’ям жахливу потвору, А поряд з нею Матір Божу в кайдани закутою!
Я кричав до неба як навіжений, Боже, навіщо волю ти дав сатані? Боже, навіщо править диявол скажений, Навіщо зло на Землі співає свої пісні? Прийшов я до тями на ліжку в шпиталі, Вже місяць пройшов від страшної події! А мені все смерть бачилась в страшному оскалі, А мені все вбачались вовки-лиходії! На горизонті мені бачились Богом створені люди, Руки та ноги, але на плечах чомусь голови вовчі! Чи то люди, чи то жорстокі потвори, а може іуди, Чи то мисливці, а може вбивці, а може ловчі? Мені вбачалась якась сатанинська містерія, Вовчі голови зненацька мінялись на чоловічі! А на обрії з’являлась бандитська імперія, Та чоловічі голови із злобою дивились у вічі! Ці голови були чомусь до болю знайомі, Я недавно вів з ними дипломатичні розмови! Ці вовки братами себе звали у моєму домі, А сьогодні голови – це смерті, сироти, вдови! Я бачив, як через державний, Український кордон, Йшли батальйони вовків у військових одежах! А попереду них танки, гармати, армагеддон, Моя рідна земля в біді, в смертях і в пожежах! Мені бачились міномети і кулемети, На плечах і в руках у людей-вовків! Я бачив закривавлені руки, багнети, Людей було обмаль – все більш хижаків! Аж ось промайнуло знайоме обличчя, Боже, та це ж мій товариш по службі! Люди, ні – це неправда, які протиріччя, Хто може стріляти по нашій дружбі? Я вдивляюсь в обличчя приятеля свого, Що привело тебе з Москви в Україну? Що зробив я тобі поганого, злого, Навіщо з моєї хати зробив ти руїну? За що моїх матір та батька ти вбив, Чому після тебе сироти, каліки, нещасні? Який сатана на смерть тебе сподобив, Навіщо у пекло походи дітей передчасні? Чим мій народ завинив перед тобою, Чи може тобі замало своєї землі? Чому до бандитського ти вдався розбою, Чим розум затьмарив тобі вбивця в Кремлі? Що, скажи що зробило тебе іудою, Чи може заздрість до наших буднів? Якою звіриною тебе вкрило облудою? Адже ви на нашій землі продажні блудні! Чим спокусила тебе Українська Земля? Адже ви своїй ради не можете дати! Адже у вас свої, неосяжні, безкрайні поля, Вам би у себе їх добром та правдою засівати! А у нас що? Газу та нафти майже нема, Вугілля, залізо, земля майже розкрадені! У нас тільки гарна для правди тюрма, У нас труси і ті вже в ломбарди закладені! У нас волю має тільки неправда та зло, У нас продажні чиновники, суди та міліція! Все проти людей чортополохом у нас розцвіло, Кажуть в Іспанії кращою була інквізиція! У нас наполегливо винищують пенсіонерів, У нас морять голодом вчителів, лікарів! У нас тільки воля для злодіїв-мільярдерів, У нас тільки повна свобода для лихварів! Що, скажеш, друже – життя у вас краще, І ти гарматами прийшов нам допомогти? Щоб зробити раєм життя наше пропаще, Тому ти і вирішив кістьми в Україні лягти? Що, у вас молоді, як оженились, то нате вам хату? Чи нате вам хоч під два відсотки кредит? Що, можна погасити кредит на російську зарплату? Чи може не в кожному банку вас грабує бандит? Що, вас ограбували і в суді добились ви правди? Що, захворіли ви тяжко і вас на спасіння до Тель Авіву? Ні, як були ви нещасними – залишитесь ними назавжди, Ні, як був ти слугою – залишишся ним без сумніву! Все, як на Україні, все один до одного, Адже ми з вами століття були, як браття! Ми їли разом з одного корита брудного, Одне на нас комуністичне прокляття! То чому ж, товаришу, ти приперся на Україну, Невже продав свою совість за десять цілкових? Чому замість друга я бачу потвору зміїну, Невже горя мало знала Росія в роках сорокових? Чи може совісті, друже, в тебе і не було, А може хочеш знов до корита хохлів повернути? То знай, нам не завадить твоє, чи чиєсь западло, А ми, як страшне марево хочемо минуле забути. Ми мріємо про мирне та щасливе життя І ми, навіть, через смерть досягнемо своєї мети! Нам не завадить ні ваше сміття, ні ваше виття, Ми будемо на колінах до щастя, до мрії повзти! Богу Слава! Окрім вас в нас є прекрасні сусіди, В нас є з кого брати приклад хороший! Не всі навкруги лиш вовки-людоїди, Підставлять і руку, підкинуть і грошей! А ми знищимо злодіїв, відбудуєм заводи, Ми виженем окупантів із своєї землі! Ми доб’ємось свободи через всі перешкоди, Ми вилізем з братньої триклятої петлі! Та братів закликаємо, якщо ви браття, Заберіть з України російських бандитів! Зупиніть в Україні Боже розп’яття, Та із трону геть диктаторів-паразитів! Бог ваші гріхи з неба добре бачить, Повірте, їх ніколи Він вам не простить! Смерті наших дітей Бог ніяк не пробачить, Вам за наші нещастя сам сатана відомстить!
Просто грандіозний труд. Поки читала, то і наплакалася, і нарадувалася Вашим оптимістичним закінченням. "Ми виженем окупантів із своєї землі! Ми доб’ємось свободи через всі перешкоди, Ми вилізем з братньої триклятої петлі! " БРАВО!!!)))))
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
kraynyuk46:Так, зло і підлість трапляються серед людей. Але, на мою думку добрих, чуйних людей більшість. Вони підтримають і допоможуть. Треба вірити в к
у Вас 
0
