Його давно ніхто вже не чекає, На темних вінкнах не розслонить штори, Ніхто йому напевно вже ніколи, І не наллє горнятко з липи чаю,
Так, як вона... Колись йому щоранку не зварить кави, не подасть сорочку, Не поцілує на прощання в щоку, і не пов"яже "до ладу" краватку.
Він одинокий, так завгодно долі, Летіти по житті підбитим птахом, А він готовий йти терновим шляхом, Лиш би вона була на видноколі.
Її нема... й не буде вже ніколи, Лиш спогади в душі, неначе круки , І він бере троянд букет у руки й несен туди, де сонце сходить в полі,
На їхнє місце. Розмовляє з нею, Бо лиш вона для нього наче промінь, і тільки їй несе він свою сповідь, Його душа живе з її душею.
А тіло що? Воно лиш порох , подих думки, слова, негоди і страждання, Йому б хоч краплю ще того кохання, ще б тільки погляд, поцілунок, дотик...
| 
та
у Вас 
1
