Приклоняюсь перед часом, що йде, Плачу душею, як сонце сідає, Втішаюсь усім, що доля дає, Та щастя чомусь у вирій злітає... І літа відпливають, як води стрімкі, Хоч берізка стрункішою стала... І небо дозрілим здається мені, Не тому, що кохання заспало?. Вже й слова не виплескують в будь-яку мить, Їх уміцнює мудрості тиша. А жити достойно Бог нам велить. Хоч часто ілюзія долю нам пише.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
Ludmilka: Їжаки сумують за тим за чим і люди! За гармонією і людською теплотою душі! Яка береже і окутує добром! Дуже класний вірш. Прикро, що руйнуємо те, що дає життя.
kraynyuk46:Дякую, п. Таміло, за коментар. Це не тільки сумно, а й дуже боляче. І найстрашніше, що такими зрадниками виявилися люди, яких ми добре знаємо,
у Вас 
0
вирій злітає...
Гарно! Оце дід мало не втрапив у халепу! :s-