Приклоняюсь перед часом, що йде, Плачу душею, як сонце сідає, Втішаюсь усім, що доля дає, Та щастя чомусь у вирій злітає... І літа відпливають, як води стрімкі, Хоч берізка стрункішою стала... І небо дозрілим здається мені, Не тому, що кохання заспало?. Вже й слова не виплескують в будь-яку мить, Їх уміцнює мудрості тиша. А жити достойно Бог нам велить. Хоч часто ілюзія долю нам пише.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
ivanpetryshyn: Що це Ви, пані, таке кажете? Ви могли насолоджуватися і тоді, коли я публікував мої вірші. Якщо б Ви хотіли. Варто було просто не читати моїх. Мої вірші аж ніяк не можуть перешкод
leskiv: Цікаві думки. Але не всі люди такі безстрашні і наполегливі в молоді літа. Я часто намагалась пробивати чолом стіни. Чоло розбивала, а стіни стояли непорушно.
у Вас 
0
вирій злітає...