В ЛЮБОМІ ЖИВЕМО ЄДНАЄМОСЬ В ЛЮБОВІ

              ТРИ МАТЕРІ  

 

     Товчеться баба цілий день у хаті

     Серед мисок цеберок, чавунів,

     А перед сном благає Божу Матір,

     Щоб захистила всіх її синів:

 

     Бо молоді... не все ще розуміють,

     А так багато у житті халеп.

     Здійсни, Пречиста, материнську мрію,

     Не допусти, щоб скоїлося зле.

 

     Поклони б'є негнучою спиною,

     А на коліна ставши, аж тремтить,

     Та мертві не піднімуться із гною,

     Молитва юх уже не захистить.

 

     Загинули усі, а як так сталось,

     Про цеє мова довга і сумна.

­­­     В сліпі віконця заглядає старість,

     А з рідних поруч жодного нема.

 

     Коли б ще ближче їх були могили,

     А то ж далеко, як і досягтись,

     І діточок малих не залишилось,

     По кому б їй старій було пектись.

 

     Така вже нас оточує сучасність –

­­­     Сплітіння воєн, грізних катостроф.

­­­     Одні хрести ще не встигають впасти,

     Як інші тягнуть до нових Голгоф.

 

     Сама, мов билка, притулилась в хаті,

     Пекуча пам'ять серце обпіка,

     Та їй вночі явилась Божа Матір

     З маленьким Іісусом на руках.

 

     - Поглянь - живий, і всі твої живії,

     До тебе йдуть усі твої сини,

     А з ними радість, втіха і надія...

     Всміхнулась баба: - Правда, це вони.

 

     Прокинулась, а муки вже немає,

     Пекуча пам'ять із душі пішла.

     Пречисту Матір Божу прославляє

     І, мов на свята, хату прикраша.  .

 

     Підлогу миє, двір мете старанно,

     Йде до людей і всім розповіда:

     - Повернуться от-от сини жадані

     Від мук колишніх жодного сліда.

 

     А люди їй кивають головами...

     Так рік мина, і другий рік мина.

     Йдуть від синів листи і телеграми,

     Їх з радістю отримує вона.

 

     Неправда й правда - суперечка давня,

­­­     Я б не стрявав до неї навмання.

     Як правда зла, я не за тую правду,

­­­     А за неправду, як свята вона.

 

     Живе старенька, порається в хаті

     Серед мисок цеберок, чавунів,

     І перед сном благає Божу Матір,

     Щоб захистила всіх її синів.

 

     А Матір Божа - серце ж не із криці,

­­­     У час, коли та стомлена дріма,

     Виходить із окладу до світлиці

     Та й молиться за неї крадькома.

 

     Цілить її натруджені долоні,

     Нагойдує примари світлих снів.

­­­     Дві Матері скорботні, дві мадонни,

     Недолею позбавлені синів.

 

     І я молюсь, хоч зовсім і не вмію,

     Зате від серця всі мої слова:

     Здійсни, Пречиста, материнську мрію,

     Нехай, хоч в снах, все рідне ожива.

 

     Чого ж мені в майбутньому чекати,

     Як забувать, щоб серце не пекло?

     Болюча пам'ять, нескінчені втрати,

­­­     Чи буде щось, чи може все пішло?  .

 

     Життя, мов злива, в землю пролилося,

     Вечірні зорі пригасила тьма,

     У сивині, мов в інії, волосся,

     І матері моєї вже нема.

     Не заховатись в неї від буденних,

     Мізерних справ, її вже не піднять.

     Лише в душі і спогадах щоденних

     Я можу образ матері плекать.

 

     Проміння сонця на підлозі хати,

     І баба знов розказує мені,

     Яка до неї добра Божа Матір,

     А Матір Божа дивиться з стіни.

 

     Нехай вже так, як є кого благати,

­­­     Три матері віднині в мене є,

­­­     Одна в душі, на небі друга матір,

     А третя молока мені дає.

 

     П'ю молоко, вона сідає поруч,

­­­     Цвітіння вишні прямо у вікні.

     - Спасибі Вам!

                  - І Вам, за вашу поміч...

     З-під зморшок очі, теплі і сумні.  .

      1985-1996

***

 

БІЛИЙ ПУХ ТОПОЛІ  

 

     Спадає білий пух з тополі,

     Мов з нареченої фата,

     А ти стоїш у чистім полі,

     Уся від сонця золота!

 

     З волошок очі, з перлів зуби,

     З пшениці коси, з срібла сміх...

     Ворожко, мавко, люба-згубо,

     Як ми удвох, то й гріх не гріх.    

 

     О, червню, ти із оксамиту,

     Ще не гіркий в степах полин,

     Іще такі духмяні квіти

     Цвітуть по схилах полонин.

 

     Твоя рука, мов жар, гаряча,

     Поводирем веде крізь ніч.

­­­     Хай подарує нам удача

     З коханням бути віч на віч!

 

    Ти мружиш очі і крізь вії

     Світи далекі мерехтять.

     О скількі ж я про тебе мріяв,

     Щоб в мить єдину покахать!

 

     Ми обертаємось в безодні

     Палких зірок, шовкових трав,

     Аж поки сонечко на сході

     Не зійде в спалахах заграв.  

     Цілющі роси нас омиють,

     Овіє свіжий вітерець,

     І подарує день надію

     Для двох закоханих сердець.

 

     І пух спадатиме з тополі,

     Мов з нареченої фата,

     І ти стоятимеш у полі,

     Уся від сонця золота!

***

                     КОХАНА  

 

     І влітку, і взимку іду я тебе привітать,

     Хоч сил уже обмаль, а йти далеченько.

     Для мене красуня, а як у людей запитать,

     То люди у відповідь скажуть: старенька!

 

     ПРИСПІВ:

     Ти кохана моя, крізь безодні життя

     Я проніс незатьмарений образ любові.

     Ти кохана моя, невідоме мені каяття –

­­­     Я кохаю тебе, я кохаю тебе

     В кожнім погляді, в кожному слові!

 

     Ні батька, ні матір твоїх по ночах не кляну,

     Вони ж бо бажали тобі якнайкраще.

     Ти заміж пішла, я пішов на війну.

     Пізнав і полон і Сибірськії хащі.

 

     ПРИСПІВ:

 

     Давно удовицєю в хаті самотньо живеш,

     А діти тебе почали забувати.

     Не знаю, чи любиш, та знаю: завжди мене ждеш,

     І йду я кохана тебе привітати!

 

     ПРИСПІВ:

  

***

            ЗИМОВА АКВАРЕЛЬ  

 

     Мереживо зимового віття,

­­­     Крізь нього небо кобальтом синіє,

     А морозець надвечір сатаніє,

     Щоб ми не забували про буття.

 

     А хороше... Яка ж красива ти,

­­­     Вся від цілунків на вітру чарівна,

     Із всіх казок - єдиная царівна,

     Спасіннячко моє від самоти.

 

     І хоч притулку в нас ніде нема,

­­­     Тиняємось по скверах і кав'ярнях,

     Та дошкулить нам чимось - справа марна.

­­­     Знесли неславу - що вже та зима?

 

     Кохаємось - нам любо сам на сам,

     А регіт товарицтва ні до чого.

     Розумницьо моя високочола,

     Не подолати нас лихим часам.

 

     Мала на зріст, зате ж яка струнка,

     Дрібненькі риси та немов з ікони,

     Сором'язлива та усі припони

     Долаєш в два і зрідка в три стрибка.

 

     Як поталанило, що є у мене ти,

     Всерозуміюча, поблажлива і втішна.

     Мороз хопає, та чомусь так втішно,

     І владні усього ми досягти.

 

     Мереживо зимового віття,

     Мов їжаки у голках, голі клени,

     Та вірю: буде листячко зеленим,

     Та вірю: буде радісним буття.

      1988

***

                       НЕВЖЕ .

 

     Гнучка і біла, мов царівна-лебідь,

     А поруч я, такий непоказний

     В твоїх очах безхмарніших за небо

     У перший день жаданої весни.

 

     Невже це я, невже тобі я любий,

     Невже мене цілуєш палко так...

     Хай вересень похмурий брова супить

­­­     Та нас не роз'єднає аніяк!  

      2003 

===