поема "Воскресіння" ІV, V, V,... ІХ розділи (весь текст у книзі "Воскресіння" Анна Войнарович (Лимич)
ВОСКРЕСІННЯ (поема)
Присвячена Андрію Лимичу - досліднику і голові 5000 -го роду Лимичів, який проживає в 17 областях України та за кордоном.
Розділ ІV
Вільха альпійська має назву: лемич, На полонинах всюди – де не кинь. Бринить красою Верховини велич, Карпатських гір завмерла височінь. У Жаб’йому говорять: “лєміч” м’яко, А “рубиться на судник” для родин. Росте вільха зелена й поміж всяких Народних давніх галицьких рослин. Рясніє лемич на грунтах вологих, А, може, річка Лімниця – від Лим?.. Жили і Лемичі-русини тут, і волохи, Хорвати білі… Що було за тим?.. У Дністер Лімниця тече, де Галич сяє, Де уличів витає спраглий дух, Де Лемич древній з племені блукає, А сам він, наче порох, вічний рух… Юрмиться рід у світі, де завгодно, По всіх Балканах Лимичі живуть. Але знайти потрібно первородних – Серед віків на нас чекає путь… Із сербів, може, він? Де схід, де захід? Або – з нащадків кельтів? І хтозна, Про що мовчать кочівники хозари, Гірських хребтів блискуча сивина… Було чимало тут й онуків княжих – Дружини руські бойовий плекали хист. Ще й дотепер то тут, то там приляже На городища ранній падолист… Охороняли край чужий завзято, Дністер і Сян – то був торговий шлях. Підніжжя гір могло усе сховати, Вершини спали в білих подушках. Вільху назвали лемичем й гуцули, У бойківських говірках лемич є. Рослина ця усіх до себе тулить, У монограмі густо листя в’є. Прикраса справжня Лемичів і роду, Чудовий символ! Видно, всі пішли Із галицького славного народу, А потім щедро й пишно зацвіли! В Покутті, Семиградді, Буковині На землю сіли з роду Лемичів. З роками значно більшало в родині, Немов лелечих ширшало ключів. Вони летіли! Хто – за небокраї, А хто стежками гори пересік. У вирії, в окраїнах Оранії, Зостались жити Богом даний вік. Хтось залишився в Лікті біля Сяну, А хтось пішов шукати щастя вглиб… І стала рідною незвідана окраїна – За воєводством Брацлавським – відшиб.
Розділ V
Ідеш землею – не ідеш, а плачеш… Ярмо, як зашморг, шию обвива. Холоп-втікач, але людина наче, І руки є, і мислить голова… Але вчепилось те смолисте “бидло”, І як його зітерти, наче бруд? І катували, і різками били, Чорніє пусткою залитий потом грунт. Та й що тепер? Кудись у світ за очі… І щоб собаки панські не взяли. А серце волю спрагло пити хоче, І щоб думки спокійними були. Дністровий тракт веде, куди – не знає, Ідуть воли, сп’янілі від шляху. А щось в душі ридає, мов співає, І щось німіє від того страху. Та все одно, куди вестимуть ноги, Кругом пани волають: “Все моє!” Одна надія – помолитись Богу І мати в цьому світі щось своє. Галичина лишилася позаду, І верстових стовпів сумні вогні… Тікали з панщини, неначе бігли з аду, А раптом краще жити вдалині? Ще кажуть, на Поділлі значно легше, Хоч Посполита Річ панує всім… А, може, просто язиками плещуть, Селянські руки й там потрібні їм… Дністровий тракт блукає між лісами, І під ногами дише хмизом гать. А жити все одно, мабуть, з вовками, Куди небесна ллється благодать? Поділля – то суцільні чорноземи, Землі багато – турки відійшли. Якби у справи не втручався демон, То й справи вгору все-таки пішли б! Пан над холопом має право суду. Опіка й нагляд панський без кінця! А хто втече, того ловити будуть Усе життя до смертного вінця. В ХVІІ столітті – панству воля, У вісімнадцятім воно також без меж. А селянину кажуть – просто доля, Кріпацька доля по закону теж. Та Австрія змогла здавити шляхту, Але іще минув стражденний вік, Коли отримав в пана власну хату Змарнілий від роботи чоловік. Під Австрією легше: книги пишуть, Хоч людність бідувала, як завжди. Комірники, халупники та інші Були, як видно, у страшній нужді. Без грунту, без хатини, без городу, На панщині від ранку до зорі... В голодний рік лишався без роботи, Втікав, вмирав кріпак о тій порі. Скількох до себе прийняло Поділля! І сім’ї, і громади – тисячі! Росте, мабуть, якесь там диво-зілля, Яке лікує душу і мовчить…
Розділ VІ
Гарячківка чи просто Гатне поле? А ще … Ганчарське. Господи, чому? Чи назва ця розкриється поволі, Бо диким бути випало йому… Це поле смерті, мабуть, поле крові, За тридцять срібняків, та хтось купив. Немає гірше підлої любові… На сторінках історії лиш - пил…
***
Гарячківка. Таке собі село. Таких багато, всі, як сестри, схожі. Серед лісів дрімотних ожило – Ішли повз нього різні перехожі. Історія не раз дивилась вглиб Своїх віків, розгаданих не дуже… Оце той самий Брацлавський відшиб, За ним – степи безкраї і байдужі. І вільний вітер з запахом трави, І кінський тупіт, і глухий, і вічний. І деколи – каміння і рови, І черепи – до обріїв обличчям… Гарячківка в історію ввійшла Не тільки тим, що місце тут гаряче, А тим, що свідком втікачів була, І тим, що притулила душі вдячні. Сюди колись і Лемичі прийшли. Родина, дві?.. Про це ніхто не знає. Метричні книги записи ховають, Але за три століття вже були! У вісімнадцятім уперше впало в око: Жив Яків Лемич на подвір’ї Тищуків, Росла донька Палажка в нього доки, Не вийшла заміж у 15 років... Мабуть, була її судьба така – За Афанасія, за сина Тищука. І Бог одразу дав дарунок їй, Бо народився хлопчик Тимофій, У Феді Лимича з Федорою – Марія. Марія ж одружилась з Тимофієм… І знову Лемичі, і знову Тищуки! Мабуть, з чиєїсь легкої руки… Життя, життя…Такий короткий вік! Отут він жив, а тут вже вмер, бідняга… Ніхто років не вів щорічний лік, Одне було – що день, то значить благо. Косили голод, холод і нужда, Хвороби і помори – місяцями! А осінь – наче дівчинка руда, А зими – з кришталевими снігами. І тільки теплою приходила весна, Як зацвітали душі і дерева, Орали землю, щоб жила вона, І не чекала: “Де ви, люди, де ви?”
******* *******
Розділ ІХ
Шевченків Гай. Природа первозданна. І передзвін смерекових церков. Неначе все співає тут: “Осанна!”, Величний Львів освячує любов. Ти присягнув тут двічі. Спершу лемкам, Що приведеш рідні з Поділля гурт. Ці люди – наче квіти в оберемку, Усі - з Карпат, їх батьківщина тут. Проте давно “розкидане каміння” Згромадив ти докупи по світах… От і здійснилось роду Воскресіння, Тепер у нього дух як спільний дах. Ти рід шукав, загублений в століттях, Усіх знайшов – за триста літ назад. Ці півжиття тобі здалися миттю, Ти був, як дерево, тепер – неначе сад! Коріння роду оживили землю, Вона почула їх могутній клич. Задумав ти з небес зірвати стелю, Підняти предків з-під важких сторіч. Вони тепер – усі назавше сущі, На білих аркушах паперу – імена. У храмі Божому за їх молімось душі, Якщо й була, то прощена вина. Ти мав знайти когось із свого роду, Ти їх знайшов між гір, поміж русин. Це люди мужнього слов’янського народу, І кожний з нас – то України син. Тепер всі разом – на святкове віче, У щирості єднання меж нема. Від благодаті світяться обличчя, Розкрилась всім родинна таїна. Ти стримав слово і знайшов утіху, Бо маєш спадщину – великий давній рід. Хтось за тобою ще поставить віхи, Аби вільхою вівся родовід, Зеленим листям уквітчав дорогу, Сяйливим щастям небеса живив, Щоб кожний Лимич помолився Богу За те, що рід увесь благословив! Ти присягнув тут двічі. Вдруге – жінці, З’єднали разом душі та життя. Любові щедрої наміряно по вінця – Під стиглим небом журавлі летять. У храмі божім Володимира та Ольги Дали обітницю, і небо чуло спів… І стільки почуттів, і стільки слів – Птахів небесних у безмежній волі! У цім Гаю Шевченковім, між лемків, Знайшов ти долю, скільки треба див? Ще сто разів душа в любові тенькне І сто – щоб світ зненацька не зловив…
* * *
Знаю, в серці твоєму гарячі вулкани, А тепло розливається цвітом по світу! І твої вітряки, мов живими руками, Мелють зорі небесні на вранішнє світло. Ти й лікуєш, як знахар, і душу, і тіло, І спілкуєшся з Богом, бо знаєш секрети. У бажанні любити зміцнилися крила – Так кохають художники, маги, поети... Ти відчув, як знамення, горішнє тяжіння, Давній рід на Говерлу повів за собою. Це – народу і роду святе Воскресіння, У житті перемог не буває без бою. Зустрічатимуть затишно дзвони у Лікті, Рід – це кредо твоє… І надія, і доля… Ти позначив, де рідні, всі мапи у світі – Лиш добірним зерном засівалося поле. Тут, у Рівному, в Лікті, в Гарячківці знаки Спорудив на віки, наче три обереги Від недолі, невігластва, розбрату всякого. Скільки можна у муках творити елегій? Слугуватиме справа громаді віднині – І родина, як святість і віра, воскресне. Станем родом одним ми усі в Україні, І поможе нам сила незміряна, хресна! (2000-2004)
P.S. У наступних розділах поеми (2006, 2008 роки) події розгортаються в Республіці Хорватія, де 1000 років тому жило плем'я Лимичів.
Дуже дякую! Нехай і кожний український рід буде в Україні возвеличений!
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
