Його сіра незаправлена сорочка Була зім‘ята, як паперовий лист, Який не хотілося викидати. Його запах і погляд Дурманили і перебивали увесь хист Кудись їхати чи когось проводжати. Його очі, німі, мов вранішній огляд Пацієнтів у приміській лікарні Забирали всю енергію, Ніби свіже пиво із броварні І виливали життєдайні Ліки на підлогу. Голосом він міг би керувати світом, Але не склалося, хоча голос Пробивав замерзлий взимку граніт І сковував усі мої рухи. Він робив особливий наголос На подіях і акцентував мою свідомість, На яку давно вже варто було звернути увагу Я хотіла від цього втекти, а натомість Падала колінами на холодну бруківку Березневого міста, Яке щойно відкрило очі, Сонно позіхаючи, після зими, Що була незаймана й барвиста, Що ховала його за стінами темної довгої ночі. Я йшла йому назустріч, Вишукуючи в тінях сірих будинків Із цегли його постать, Боючись залишитись віч-на-віч З його тембром і темним волоссям, Що, здавалося, навмисне темніло, Аби я бачила його вдень І світліло, щоб у час, коли сутеніло Я могла знайти його на дотик. Крижаний і мужній дотик, Що здійснювала його рука, Обпікав мою шкіру і холодив думки, Що і так спинились, мов ріка, Що раптом обміліла. Так і я. І я так мліла, Коли він ніс мене заплутаними стежками У світ чи тьму. У забуття.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
kraynyuk46:Сумно, п. Таміло. Чомусь за нас самих вирішують нашу долю чужі старі діди. Дивно. Огидно. Та тільки подавляться вони тим ягням. Ось побачите!
у Вас 
