ЗИМОВА КАЗКА

Зимова казка

Мене віз кінь по пінопласту

Крізь заметіль прорватись зміг,

На льоді він зумів не впасти,

Адже мій кінь – єдиноріг.

Сніжинки білі, мов латаття, -

Не перепона нам обом,

Згадав я всі свої закляття,
Щоб грудень взяти напролом.

Куди я мчав? До кого рвався?

Чому не знав три ночі сну?

Недавно просто закохався

В чарівну дівчинку одну.

Яка у теплі рукавички

Збирала свіжовпалий сніг,

І що, тут, скажете, незвичне?

Чому до неї я побіг?

А потім ще й єдинорога

Заради неї осідлав,

І без чиєїсь допомоги

Крізь снігопад замерзлий став

Я подолав, бо знав напевне,

Що там сидітиме вона,

Примчав туди я недаремно,

Приємна, люди, новина.

Вона у тих же рукавичках

Збирає в руки ніжний сніг,

Приємна посмішка їй личить

Спинися, мій єдиноріг.

Нехай, сміливості набравшись,

До неї врешті підійду,

Її, за рукавичку взявши,

Зустрім в зимовому саду.

Та крізь мелодію сніжинок

Та серенади із розмов,

Скажу їй: «Ти – моя єдина

В тобі зустріну я любов».