Ось адреса цього малюнку: http://virchi.pp.net.ua/smile/10-.gif
А як розміщувати фотки на нашому сайті - читайте у розділі "Питання - відповідь".

Без емоцій, без життя,
Гордість, час і забуття.

Страх, кімната, боротьба.
Очі, серце, пустота.

Ноти, пісня, він не знає.
Що зі мною? Це лякає.

Губи, дотик - я літаю.
Руки, голос - я втрачаю.

Відчай, спокій, втрата болю.
Покохай і будь зі мною.

Бардіна Катерина м. Рівне

Додано (25.05.2008, 11:37)
---------------------------------------------
Їй. Для неї і про неї.
Тобі. Для тебе і про тебе.

І буду ждати кожної години,
В далекому чи близькому краю.
Одну тебе, тебе єдину,
Маленьку милу дівчинку мою
Василь Симоненко

…Вокзал. Той самий, який тиждень тому здавалося причарував його, зараз у блідому світлі ліхтарів видавався уже не таким. Те саме місце, де він вперше побачив її з вікна електрички. Її, що тоді, здавалося, стояла перед чимось невідомим, як і він. Те саме місце… Вдалині вимальовувався поїзд. Час додому. Прощавай, мабуть, назавжди... У думках усе: минуле, майбутнє, слова, пісні, вона…

…Догорав травневий день. Звичайний весняний день, коли тисячі людей навколо метушаться, поспішають, самі не знаючи куди. Бракувало святковості, панувала буденність… Лише зелений колір природи – колір спокою, свіже повітря та блакитне чисте небо робили його трохи іншим. Так само, трохи по-іншому жив майдан – збиралася молодь: чекання, разом з ним постійне споглядання на годинник, квіти, обійми, сміх. Він на ньому зайвий, як і, мабуть, наш Кобзар, який уже роками споглядає на місто з монументу.
Через декілька годин на темне небо вийде місяць, хтось запалить зорі. Через декілька годин його тут уже не буде.
Декілька годин тому не стало і її…

Втомлене, але дзвінке «привіт!». Якась схожість в одязі з Пеппі, про яку в дитинстві так і не прочитав книжок… Двоє прекрасно знали, чим завершиться їхня зустріч. Це робило її одночасно і простою, і складною. Лавочка в парку. Мовчання. Він відчував її, складну, глибоку, чисту – так принаймні здавалося йому. Вона так змінилася за місяць! У цих змінах він бачив чи, може, хотів бачити і свою роль. І від цього ще якось важче ставало всередині. Він тягнув час, а, може, просто не вмів, боявся, чекав. Щось стискало його, стискало душу, надавало голосу тремтіння. Вона почала першою – так, мабуть, і мало бути… «Усе?» – він розводив руками, підіймаючи плечі… Розум розходився з душею… Лишалася надія, але і вона наштовхнулася на кригу:
- Ти бачиш нас через декілька років?..
- Ні… - махала вона головою. Вона не вміла брехати.
Навіщо їй усі ці думки, слова, дзвінки? Навіщо ці чекання? Вона ховалася від хвороби, якою хворіє кожен, від якої ще досі не знайдено ніякої протидії, яка вражає так несподівано і минає, залишаючи по собі сліди. Від хвороби, назва якої – кохання. Вона, 18-річна дівчинка, така маленька, не така як усі. Нехай в майбутньому хтось інший покохає її саме за це…
Зустріч тиждень тому уже більше нагадувала якийсь подарунок чи обов’язок, у мріях лишався Львів… Залишаться спогади. Залишаться і вони – він та вона. Але кожен піде своєю стежиною:
- Друзі?
- Так, гарні друзі… – чомусь так і не навчилися дивитися в очі один одній...
Прощання. Не таке, яким він собі його уявляв. Вона так і не поглянула на нього з маршрутки… Дійсно все…
Він просто блукав містом. Тими ж шляхами, що і тиждень тому. Уже сам. Він пам’ятав кожне слово, сказане на тому чи іншому місці. Пам’ятав кожен крок. Пам’ятатиме і вона…
Гарне місто. Гарне і чуже – таким, мабуть, і лишиться…
Майдан, парк, трояндова алея, у фонтані поруч з якою з надією залишив монетку, вуз національного значення, собор. Ні, він тут не за для цього…

Минатимуть дні – її не буде поруч. Залишаться думки, які час від часу забиратимуть спокій. Залишаться сни, в які час від часу заглядатиме вона. Залишаться ранки, в яких перша думка – про неї. Залишаться ці рядки…Квитки, декілька фоток, номери телефонів…

Вокзал. Тісна зала очікування. Біля кас збирається натовп. Решта спокійно спочиває на не зовсім зручних місцях. Чверть на дев’яту. Кожен чекає. Чекає на поїзд, кохання, майбутнє…
Диво! Казка! З’являється вона. Трохи збентежена, підмальовані мокрі очі перескакують з людини на людину. Ось! Не чекав? Він не усвідомлював її намірів. Нічого конкретного в своїх діях не бачила і вона. Вони знеслися один назустріч одному. Обійми, сльози, поцілунки, десятки пар зайвих очей – начхати! – і слова… «Нікому я тебе не віддам»… Ледь чутні, здавлені морем сліз і почуттів… Вона тримала його. Він тримав її, ту, якій не вистачало експромту, ту, якій лише б залишити шаблони, забути фразу «така доля», навчитися жити мріями і йти до них, ту, яка все ж кинула все і зараз поряд з ним…
Вібро в кишені – дзвонив передбачливо наведений, аби не проспати, мобільний…

Дрім Енджел м. Бердичів

Додано (29.05.2008, 16:04)
---------------------------------------------
А це вірш Ігоря Свєтлого на укр. мові))))))

Одне тільки слово любові
Ми в полоні, готові тремтіти
І у відповідь, не лише в слові
А душею, та серцем горіти

Йди до мене, ти ніжна, кохана
Ми обидва в полоні провини
Чи буває любов бездоганна,
Та цей смак без додатку полини

Йди до мене, ти ніжна, кохана
Ми обидва любов'ю сповиті
Почуття наші, то не омана
Бо занадто сльозами политі

Ми поринемо в ніжності казку
Не питаючи навіть, що далі...
Де, кохана, відчуємо ласку
Може й ту, що ніколи не знали...

Додано (12.06.2008, 14:55)
---------------------------------------------
Фешак Адріана
Моя любов... малюнок

Моя любов до тебе була абстрактною
Намальована фарбами з канцелярії
На дешевому полотні ватману
Ти цілував мене вище талії
Відсутність чіткості, граней, лінії
Твердіють дотики, м’якнуть відстані
Назвемо краплі рожево-спілими
В передпокої святої вічності
За тими краплями, за циферблатами
За тими буквами і за буденністю
Моя любов була абстрактною
Моя любов була безмежністю…

Кусок паперу винесли в смітник
Дощі цілують і змивають фарби
Із двох колись усміхнених облич
Видніються зелені страшні жаби
Розмокло все, розхлюпалось душа
Поплив годинник і рожеві краплі
Й до болю заціловані вуста
все загубилось там поміж абстракцій
***

ЖИВА

Беру себе в руки. Мені так сказали.
Не плачу, не скаржусь, на стіни не лізу
Я чорну п’ю каву в дешевій кав’ярні
Пакуючи щастя в майбутні валізи
Відкладено все. На завтра, на вічність
На потім, як сир. А що як не буде???
Залишусь в кав’ярні, вростаючи в вірші
До завтра, до потім…. А згодом забудуть…
Померти не просто… проймаюся страхом
Карбуючи поглядом в небі слова
«Це все закінчиться і мамочка з татком
Мене привітають словами «ЖИВА»

Додано (24.06.2008, 11:44)
---------------------------------------------
Александр Осень

Дороги, дебри, тупики... Мир на бумаге

Ступени иллюзий возвысят до Неба –
Взлетишь словно пух… Как взлетает строка…
Поверишь, как в истину, сочному бреду…
Решишься шагнуть – но в ногах – Облака…

В Болоте Сентенций увязнешь рассудком,
Печальные мысли сожгут твою Персть…
Трагедия сердца откликнется звуком,
Что мощью своей сотрясёт много верст…

Тропа горьких бед изольётся до Храма –
В потёках свечи ты увидишь слезу…
Елей, может быть, вновь огнём воспылает,
Но Дух твой оставит Надеждой стезю…

Размытые грани запутают стили –
Уже через час не найдёшь Рубикон,
А, значит, тебя, в этом мире забыли –
Ведь мир на бумаге – живёт в унисон…

Прямые дороги… И ясное Небо…
Иконки за деньги… Незыблемый смысл…
Ты, Друг, будь серьёзней! – оступишься – Дебри…
А, значит, чуть крепче за разум держись…

12 июня 2008 год
***

Ты думаешь смело я верю тебе! К...

Так странно, быть сердцем с тобою похожим –
Ведь разные парты… И разный урок…
Быть может, наш стих был когда-то отложен
Весенней прохладой постчувственных строк???

И мысли, рождённые тягой стиховной,
Так сходны безумством, теплом и огнём!
Мы можем пылать… но потухнуть зимою...
Мы можем забыть о далёком былом...

В ужасной тоске погибаем... но верим!
И путь наш из многих – терновый всегда…
Быть может, по жизни чуть больше потерей…
Но дух окрылённый! – крутая стезя!

Я думаю также, поверь, это правда!
Ты думаешь смело! – я верю тебе!

30 мая 2008 год
***

Терпко-Горький Коньяк... К

Терпко-горький Коньяк, словно жизнь, что со вкусом полыни…
Сладкий мёд и миндаль… И пылающий зыбью камин…
Сладкий аглицкий чай, чуть разбавленный соком унынья…
Расскажи мне, Мой Друг, как рождается чувственный мир!

Расскажи, что ты видишь, когда поднимается Солнце,
Как ласкают Надеждой лучи… И терзает Луна…
Про живящий источник, томящийся в кроме колодца…
И про нежный цветок, что распустится мыслью из сна…

Расскажи, что ты слышишь, когда так пульсирует сердце…
И кричащие чайки зовут поспешить за волной…
Расскажи мне про звуки, что скрыты дыханием смерти…
Про грозу в декабре… и отчаянный мартовский гром…

Расскажи о Кресте, что несём за собою покорно,
Про слепую любовь и осознанно-сильную боль,
Покаянье мечтой, и стенанья несломленной воли…
Про затухший Елей, что восславил победный Огонь!

Расскажи обо всём, чтобы тайны развеялись с ветром,
О невемом пути, что не пройден тобой до сих пор…
О минутах волненья в предвестии часа рассвета
О стремительной жизни, казавшейся только игрой…

Причастимся, Мой Друг, отпуская грехи и пороки! –
Светлый лик естества разольётся с горячей слезой…
Красно-алый гранит, что изрублен в стиховные строки –
Соберёшь, не скорбя… в Эпитафию… вольной строфой…

Может быть, этот стих, мы когда-то прочтём как молитву???
Чтобы радость эмоций вернуть зачерствевшей душе…

1 июня 2008 год

+ + +

Темний ієрогліф відмикав
тінь качок над озером і осінь.
Ключ Господній віднесла ріка
сад бажань, як пуща. Плодоносить

вимоклої сливи тінь.Не спиш
пізнаєш по звуках батьківщину.
Тогорічним снігом світ ліпи
яшмою води і дном години.

Вимерз сад бажань – і угорі
час тисячоліть, як дим розвіявсь
у повітрі знаки підборідь,
знаками очей не володіють,

гибіють, протявши біль і сніг,
батьківщин минулих вовчі нори,
отвори свідомості й вогнів,
здихавшись самотності й покори.

Зосередиш погляд на траву,
із вчорашніх сутінок, зі схову:
сніг народить землю цю нову,
в метрвім тілі, цю прохору мову

здичавілих воїв і мечів,
довкгих снів і пагорбів зелених,
виокруглить пелюстки свічі
берег річки золотої глини.