Терпко-терпко пахне хвоя, Місяць ллється молоком, - Ніч карпатська зорепадна - Чари, змотані клубком. Десь між віттям стогне мавка Чи з розкоші, чи з туги. Кожна квітка, як жертовник, Скелі й урвища - боги. Ніч серпнева, ніч карпатська - Чари відьомських очей. Душні, стиглі, надшалені - Не забути тих ночей. Місяць срібним напівкругом Обіймає юну ніч. Мавки в танці вихилялись, Світло скочувалось з пліч. На малиновий жертовник Вже покладено дари: Вина, зоряне намисто І полуденні вітри. Ніч циганкою хмільною Ворожила по зірках. Тихо квіти шепотіли, Ніжно танули в руках... Лань тремтлива і печальна Завмира, як силует. Ельфи в синіх незабудках Розпочали свій балет. Калиново і ранково Помирала древня ніч, Щоб з пробудженням русалок Знов подати юний клич.
Згадай шальну купальську ніч, коли до уст тулились зорі, Ти на руках мене поніс шукати папороть прозору. Ураз не стало таїни, відкресли роду заборони, Як маком проростав в мені Ярила знак, у біль червоний.
Вже більш, ніж брат, і глибш, як муж. Я вічно-гойна лада-ружа. Прошу одне: мене ти руш! До цятки, риски, до окрушин. Бо профіль плетивом у снах, мов тятива бринить віднині, В нім Білобог, тотемний птах, палИть свічу світотворіння.
На втіху Лелі принеслИ суниці, руту. І зумисно Отой солодкий зойк весни собою замісили в тісто. Аж мавки сердились! Однак охороняв Ярило. Леля Нам на уста поклала знак невідворотності містерій.
Ми – цілий Всесвіт. Всесвіт – ми! Аж заздро так самим із себе… Рук злебеділими крильми у пестощах складали требу. Без жалю соловей зітнув нічну імлу отак невчасно. На вістрі місяця без сну Мокоша ткала долю рясно. 6.10.2010