Фавориткою покинутою, – Ваша величносте, – згляньтеся! Я, що звикла роздавати милості, Уклінно прошу пробачення. За недостатньо палкі освідчення, За малогодинні побачення, За поцілунки не-насмерть, За погляд не-наскрізь, – отче, – гріхи відпусти. Грішна любов’ю, отче, Ти відпусти на прощу – Губами пошерхлими до ікони, Як серцем до серця, Дзвін над церквами Луною у скронях б’ється – на коліна – хрестись! Через натовп – жерла ротів і ями очей – З презирливим усміхом, довгошия, Як пам'ять травневих ночей, – Косами в пилюку йому до ніг. – Ваша милосте, Скажіть по щирості, – І вже пошепки: – Як ти міг… Ударом в лице чийсь сміх. – Відцілував – відвернувсь – заснув, А відлюбив – на плаху. Це ж ідеальний союз у нас був: Ти без жалю, я без страху. Мовчить монарх. Мовчання – золото в скарбницю. Підвелася. Очима поцілунок Послала у минуле. Рука тонка рвонула Рожеві перли з шиї – Останній подарунок. Подумала: – Знов припаду устами І вже не встану, вже тепер не встану. А що лишень втрачати є мені? Ні! Горда все ж, А, може, божевільна, Але простіше все: Я, о Боже, вільна Невільниця коханого свого. Не хочу я такої волі На прив’язі удару серця. Його! Лише його! – Ваша величносте, відпусти! І подумки: прости…
а хто сказав, що я розпачаю?))) ні, Наталь, назагал самої енергетики замало... має бути ритм, рифма (складна, а не дитячо-дієслівна) і зміст)) але цільова аудиторія у кожного своя. Як і смаки, і бачення. І це правильно)
він згадував побачений образ - солодку медвяну жінку в мереживних панчохах) і гірко було, що це лише сон, який розтанув... ну десь отак) але, якщо вірш потребує пояснення, то це зле для вірша...)))