сидиш
скромненько так
в куточку –
на покутті:
сміються очки…
бровки, як шнурочки…
такий… вознЕсений!
такий коханий,
недорівнЯний –
ні з ким недорівнЯний у житті!
такий
поблажливо красивий –
божок спесивий.
а я перед тобою:
не на крилах,
не на колінах,
не ницьма навіть –
на одкритих ранах!
нажИво-рваних,
незаживАних,
невИгойних –
НЕ!співчувАних…
сидиш на покутті:
такий ласкавий,
такий лукавий,
премноголикий…
премарнославий…
а я!..
понад твоєю головою –
довершеністю пихи і краси –
проз вишиті журбою обрусИ,
проз сльо-зи,
дивлюсь в куточок:
там колись висІли
намОлені домашні образИ –
й лелЕчу!
до порожнечі:
-- ...помилуй і спаси…
Привітне сонце світить не для тебе, Обмерзле гілля знову не заквітло, Розлоге небо, може, і не небо – Омана в висі, зовсім непомітна, Жорстокість долі ранить твою душу, Надломиш крила, прагнучи злетіти, Етюдом смутку милуватись мусиш, Черствіє серце від облуди світу... А чи не варто порожнеч позбутись???
дякую, пані Наталю... тут, правда не стільки про порожнечу, скільки про "не сотвори собі кумира..." але ваша порада також, мабуть, комусь стане в нагоді...
Я зрозуміла, пані Валентино, та чомусь мені згадався мій давній "П-ЧА"... Порожнеч деколи варто позбуватись, або ж наповнювати чимось добрим і світлим...
так, ми... наша традиція, передбачає неприйняття порожнечі, але цікава мені філософія даосизму якраз в основу доростання до Найнайвитонченішого кладе Порожнечу -- ненаповненість... але то таке... кому що до серця торкається... я не мала сумніву, що Ви зрозуміли мене -- ви, пані Наталю, завжди розумієте мене глибоко... за що й дяка моя Вам постійна...
ну, вдячність -- це щось дотичне до душевного комфорту.... сонцю й вітру також дякуєш, зауваживши, що вони Є... а втім, як Вам краще, пані Наталю, хай так воно і буде... з симпатією -- В.С.
у нас тут язраз городина і висихає... і дощу нема... й не намічається... дасть Бог, буде й дощик у нас... дякую Вам, Наталю, за побажання -- дуже зараз такого потребую... думаю, Ваше побажання обов"язково збудеться для мене... ну, і Вам навзаєм усього прекрасного і щасливого!
дякую, люба пані Галю... чого ж іще бажати мені після слів Ваших?... радію щиро... і тому також, що ми з Вами належимо до однієї стихії -- "найпалкішого Вогню Зодіака..." -- "ми з тобою однієї крові..." -- пам"ятаєте, у Кіплінга...
дякую Вам на доброму слові, пане paliychuk! радію, що впізнаєте мене за стилем... тим паче в хорошому значенні слів... і про порожнечу Ви гарно сказали... а у вірші -- спорожнів куток від образів, коли кумир на покутті оселився... а коли кумир проявить себе -- у зраджених Богів допомоги шукаєш... і -- чують... приємно спілкуватися з Вами... дякую...
є, люба пані Наталю, і такий мотив тут... Ви праві... а не треба Богів Своїх на кумира міняти... але часто розумними вже "заднім числом" стаємо... дякую Вам за візит і слова Ваші...
(повідомлення не надійшло -- я вже й на пошту ходила... будемо іще чекати...)
Фавориткою покинутою, – Ваша величносте, – згляньтеся! Я, що звикла роздавати милості, Уклінно прошу пробачення. За недостатньо палкі освідчення, За малогодинні побачення, За поцілунки не-насмерть, За погляд не-наскрізь, – отче, – гріхи відпусти. Грішна любов’ю, отче, Ти відпусти на прощу – Губами пошерхлими до ікони, Як серцем до серця, Дзвін над церквами Луною у скронях б’ється – на коліна – хрестись! Через натовп – жерла ротів і ями очей – З презирливим усміхом, довгошия, Як пам'ять травневих ночей, – Косами в пилюку йому до ніг. – Ваша милосте, Скажіть по щирості, – І вже пошепки: – Як ти міг… Ударом в лице чийсь сміх. – Відцілував – відвернувсь – заснув, А відлюбив – на плаху. Це ж ідеальний союз у нас був: Ти без жалю, я без страху. Мовчить монарх. Мовчання – золото в скарбницю. Підвелася. Очима поцілунок Послала у минуле. Рука тонка рвонула Рожеві перли з шиї – Останній подарунок. Подумала: – Знов припаду устами І вже не встану, вже тепер не встану. А що лишень втрачати є мені? Ні! Горда все ж, А, може, божевільна, Але простіше все: Я, о Боже, вільна Невільниця коханого свого. Не хочу я такої волі На прив’язі удару серця. Його! Лише його! – Ваша величносте, відпусти! І подумки: прости…
Ваша "Порожнеча" схожа на плач - німий і надривний. А як майстерно вам вдався чоловічий образ - схиляю коліна!
Додати коментар:
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
Asedo1949: Дуже гарно сказано. Ми дійсно живемо в час панування грошей, де все можна продати і купити, але ж нещасні "людці" не розуміють, що совість - не купиш...
Asedo1949: Мені сподобався віршик от тільки не второпаю кого ж Ви малюєте; брата, подругу, кохану людину чи, може, ще когось... одним словом інкогніто. "неспіша" щось мені русизмом
та
у Вас 
1
Душевного Вам комфорту, люба Валю!
