Дивлюсь в вікно, неначе в дзеркало, – Там осінь, сіроока, як і я. Фліртує з небом, з вітром, із дощем відверто так, У неї й посмішка із ямкою моя. Я не люблю її, ми так подібні, Такі мінливі, з сонцем і дощем. Вона ж регоче, бо до того здібна є, Укрившись міддю кіс, немов плащем. Ти, владна осене, воістину красуня, Тож правду вже не сприймеш за образу: Коли приходиш, враз стає так сумно – Двом королевам завжди тісно разом...