Чи ж мені не знати, пане Артуре? Мій син провів 3 місяці у Донеуьку. Вже вдома, бо майже весь час відхворів пневманією. Йому пощастило, бо живий. А як інші діти, чоловіки, батьки? І як мирні? Що їм робити? До кого взивати, якщо їх ніхто не чує?Дякую за підтримку!
Саме така , з першого погляду, непомітна краса, проможна врятувати світ. Треба просто уміти бачити навколишнє. Дуже гарний вірш. Це стосується і людей...
Є люди, набагато старші за мене, які пережили "страшно-шасливі" роки комунізму. Але й того,що прожила я і мої ровесники сповна досить,щод прокинутись і почати рухатись. Не чекати, коли прокинуться всі. Цього не буде. Завжди будуть ті, кому в комі чи то під наркозом добре пливеться по течії. Час настав!!! Дуже актуальна тема.
Гарні вірші у вас, ране Миколо, та я все ж радила б друкувати по 3-4 в тиждень а не по 10 в одному вірші, бо є ті,хто прочитає, а є й такі, які із-за розміру не захочуть дочитати до кінця.