Мені чомусь згадались рядки вірша Софії Кримовської
Я вибухнула. Вигоріла. Кратер. Я попелище. Ані сліз. Ні зла. Комусь могла півсвіту зав’язати, а ось тобі й краватку не змогла. Комусь була я казкою роками – тобі ярмом на шиї пару літ… Я світ любила римою, словами, а ти собою затулив весь світ. Відкрила свою душу! Що із того? – Ти витер ноги, бо були брудні, і крику не почув. І дикий стогін закляк в мені. Ти недосяжний, ні! …Я вчуся жити після катастрофи: у кратері виполюю полин, любов вертаю світу через строфи і частку нас, бо підростає син.
Гарні віршу у вас, щирі..) це завжди приємно читати!
Гірка і чудова реальність.. Переоцінка життя і його сенсу. Я коли стикнувся з таким в 30 думав що не переживу.. що ж тоді в 40 чекає) Напевно.... шампанське)
Я рідко буваю на сайті, але приємно читати вірші тих кого читав років 10 тому. Цікавий вірш, хоча в людях не можу знайти навіть гніву...Як давно колись писала Софія Кримовська..." Я вибухнула, вигоріла, кратер"
Зазвичай я такі речі не коментую бо ж в кожного різні погляди, й не зрозуміти дуже легко та ваш варіант достойний перегляду і навіть більше. Як щось ще такого плану пішить-почитаєм.
Вірш цікавий, болюча тема. Згадали за віче і одразу згадалось шо і в давнину то віче нічого не вирішувало. Тільки шаблі у нас були завжди ось так якось. Зараз більше хочеться легкості і ви дали таку можливість так що цікаво читати вас.