Про найріднішу і найдорожчу у світі людину саме так і повинен писати поет.Широ і відкрито для усіх,як мамина душа. Але у вірші пане Вікторе я не второпаю ,як можно ,*вклонитись низько матері у ноги* і водночас *пригорнутись ніжно до грудей*? *Мене любити щиро так зуміла*Що зуміла? Можливо навчила?Вибачайте за власну думку.
Взлетіть хотіла я до тебе ,Боже, у стоні ручку я взяла і написала про безмежність ,може, де ще я зроду не була. Тема вічна,сходжена-переходжена.Щось нового ,на жаль,не побачив.
Хоч гойдалка і стара,пані Тамаро,але віжки від конюха ще міцні.Спасибі за кількахвилинні приємні миттєвості.Вам *рукоплєщет* Недригайлів. Хоч ,звичайно, оповідання ще потрібно причесати .
Алкогольно-конопляне, щастя бродить сонно-п*яне... Задрімаю,наплюю без думок і без жалю по чужому проїздному , у тролейбусі брудному пізно їду я додому.