Пливуть століття крізь лихоліття Людських емоцій. На жаль, в цім світі зло ненаситне На кожнім кроці. Яскравих вражень шукаєм завжди Поміж облуди. Любов несправжня і підступ вражий По всіх усюдах. Ховаєм сльози у літніх грозах На дні у неба. В душі – морози від світу прози, Зневіра в себе. Часи невтішні й ми надто грішні І безталанні. Уже не смішно, бо нас Всевишній Карати стане. Що за порогом? Круті дороги, Що йдуть в ніку'ди. Чому так довго йдемо до Бога, Чи ж ми не люди?! У цьому світі ми – наче діти На кожнім кроці. Пливуть століття крізь лихоліття Людських емоцій...
Йдем манівцями, немов неприкаяні, Щастя шукаємо десь по окраїнах, Навіть до власного болю звикаємо. Бродим, безликі в безумстві, отарами, Чварами душу на шмаття розкраяли, Зернами скверни по вінця загаїли. Совість вважаємо річчю примарною, Зрадами ситимось, бідами маримо – Наче хтось злими усипав нас чарами. Гро'ми небесні по грішниках вдарили, Сонце сховалось за чорними хмарами, Піниться небо в палаючім зареві. Може, це ангели нас відрікаються? Марно на прощення люд сподівається – Душі загублені в рай не впускаються. Боже, за що так жорстоко нас скарано? Носимо в душах облудливість Каїна... Час вже спинитися, час вже покаятись!
У світі велико-малому, Несеш ти невтомно хреста, Ти схожий на сонячний промінь, Що в небо віками вроста. У світі, по вінця облуди, Ідеш по колючій стерні, І віриш, мов хлопчик, у чудо, Й гориш, наче факел, в борні. І серце не знає спочину, І крила до лету стремлять. Душа твоя світла й невинна, Яка не боїться розп'ять...