Як добре, коли є у світі Чиясь така рідна душа, Щоденно наповнює світлом І ніччю й на мить не лиша. Спалила думки про старіння, Прогнала всі тіні турбот. У вічному серця горінні Крізь зими іде Донкіхот...
Який сумний цей світ навколо, Яка марудна суєта, А ми, бездухі вже і кволі, Стираєм з пам’яті й Христа. Поглянеш в душу – безнадія, Стіна безпросвітна зневір, Давно не ждем свого Месії І не підносим віч до зір. Давно не вірим в сили власні, Давно на краще змін не ждем. Невже вогонь борні в нас згаснув? Де ж воля наша ділась, де? Та лиш тоді, коли народом Захочем знов себе відчуть – Воскресне віра, буде згода Й до нас Месія знайде путь!