До тебе, Господи, взиваю І сподівання щирі маю – Що Україна вільна буде Від лицемірства і облуди, Від бездуховності й зневіри Людців, душею зачерствілих, Від злої долі та безправ’я, І тих, які завжди лукавлять, Від нетерпимості і зради, Ярма грошей, полону влади, Від фарисейства лже-героїв І збайдужілості людської, Від тих, хто дух вкраїнський нищить, Забувши все святе та вище, І наче круків хижа зграя Вкраїну навпіл розривають, Розбрату сіючи в нас зерна... Від всього зла, всієї скверни Зціли, Всевишній нас Владико, Щоб вільним став народ великий!
ПОТРЕБА ІДЕАЛУ
Отерплі душі, втиснуті у мушлях Страху, злоби, зневіри і олжі Стоять і нині знову на межі Між світлом і пітьмою незворушно.
Куди іти? Кому себе продать? В чиї обійми ввіритись довіку? В людській подобі жить, чи мов каліка Лиш подумки недолю проклинать?
Потреба ідеалу не даремна! В бою за нього варто полягти, Волошками у полі прорости Чи променем розтяти царство темне.
І хто б нас не купляв за гріш нікчемний, Чи знову не присилував зректись Землі своєї й мови – не зречись! Потреба ідеалу не даремна!
То ж хай народ наш, повний безнадій, Зіщулений у макову зернину, Воскресне духом, встане за Вкраїну Й господарем відчується на ній!
…Із небуття, із попелу і тліну, Оспівана поетами в віршах, Постане скоро Вільна Україна, За котрою стужилась так душа!
ПОРА ПЕРЕРОДИТИСЯ, ПОРА!
Спитай себе – чи ти для України Душі вогонь готовий дати весь? Хоч жити легше тим, хто на колінах, Забувши, що таке сумління й честь, У кому дух раба живий до нині, Хто у душі плекає зраду й страх, Із вуст чиїх чужинська мова лине І хто майбутнє зводить на кістках…
Спинись на мить, поглянь в душі глибини – А скільки в Тобі світла та добра? На що готовий ти для України? Пора переродитися! Пора!
Почитала Вашого віршика і так щемно на душі зробилося, згадалася бабусина хатинка і вишенька біля самих її вікон... в останні роки свого життя бабуся по стіночці, спираючись на паличку виходила на поріг хатинки і досягала з деревця червоні маленькі ягідки, ласувала ними, а вони ледь не у саму хатинку дотягалися, наче шкодували стареньку... Дякую Вам, пані Валентино, за ці теплі спогади !