В чім суть життя? Себе питаєм. Що найцінніше в світі цім? Та часто це ми осягаєм, Коли біда приходить в дім. Лише тоді, коли спіткнемось, Коли пізнаєм горя смак, Вже не збагнемо: хто ми й де ми? То зрозумієм - щось не так. Лише тоді, коли чимало В житті наробим помилок - Наступний вчинок буде вдалим, Наступний вірним буде крок. Лише тоді ми правду зможем Вже відрізнити від брехні, І у “прокрустове” більш ложе Так легко вже не ляжем, ні! Лише тоді, коли втрачаєм, Ми починаєм цінувать, І запізніло осягаєм, Що б і л ь ш е щастя – віддавать!...
Колись понад 10 років тому щось таке писалося схоже... А вірш твій сподобався, як завжди!
Я тобі подаю мою дружню долоню, Щоб душа не томилась в самотнім полоні! А кохання... воно, мов свавільний вітрище, Не торкнутись його, хоч крізь душу все свище І буває, лишає одні попелища...
Воскресай і вдихай аромати світання, Свіжий вітер нехай твоє серце бентежить, Бо ніколи не пізно торкнутись кохання, Знай - тобі мить щаслива в цім світі належить. То ж занурся в проміння привітного сонця І на мріях крилатих полинь аж до неба. Лиш відкривши у душу всі навстіж віконця, Зрозумієш нарешті – воскреснути треба. Воскресай! І не бійся себе обпалити Чи осліпнути в променях свого кохання, Бо не варта і дня без вогню цього жити, Позбувайся вагань і кохай, як востаннє!
Справді, випадковостей на світі Важко відшукати і з вогнем, Не знайти людині всі одвіти, Хтось з*єднав у світі все в одне. Все просякло сплетенням енергій, Все пульсує з Космосом у ритм, Не збагнути нам людський егрегор, Не розкодувати алгоритм... Вже були розп*яття і Голгофи, Хтось за нас воскеснув вже колись... Дивно так поєднані ці строфи, Як і наші долі, що сплелись...