Повірте, пане Василю, той Друг вартий не тільки моєї уваги, але й поваги усіх на цьому сайті і не лишень тут, бо це - Віктор Кучерук! Дякую Вам на доброму слові!
Та я гадаю, що багато хто себе у цьому вірші міг би впізнати, він, можна сказати, універсальний, хоч і адресований конкретному чоловікові... Дякую, що відгукнувся і приємно, що тобі тепло!
Мені нагадуєш ти кремінь, А часом - глину у руках, Бо розганяєш словом темінь, Злітаєш в мріях, наче птах, Вхопити прагнеш промінь сонця Чи відігнати навіть смерть, Торкнутись крильми горизонту І зазирнути в Книгу Сфер. Ні перед ким не хилиш спину І не скидаєш хрест із пліч, Спиваєш світло з небо-сині, Торкаєш Вічності до віч... Ти йдеш самотнім подорожнім, Твої супутники - вітри, А у твоєму вірші кожнім - Душі бентежної порив, Яка ніколи не байдужа До горя ближнього і сліз, Вона щодня сіяє дужче І в Небо свій будує міст... Здається, все тобі під силу І неможливого нема. То ж розправляй, мій Друже, крила І хай нічого не трима!