ДРУГОВІ
Мені нагадуєш ти кремінь, А часом - глину у руках, Бо розганяєш словом темінь, Злітаєш в мріях, наче птах, Вхопити прагнеш промінь сонця Чи відігнати навіть смерть, Торкнутись крильми горизонту І зазирнути в Книгу Сфер. Ні перед ким не хилиш спину І не скидаєш хрест із пліч, Спиваєш світло з небо-сині, Торкаєш Вічності до віч... Ти йдеш самотнім подорожнім, Твої супутники - вітри, А у твоєму вірші кожнім - Душі бентежної порив, Яка ніколи не байдужа До горя ближнього і сліз, Вона щодня сіяє дужче І в Небо свій будує міст... Здається, все тобі під силу І неможливого нема. То ж розправляй, мій Друже, крила І хай нічого не трима!
|