Загратовані душі марять, і шукають до світла стежки. Але знову кати заманять і роздавлять надії рештки. І з неволі у краї ріднім, на багатій землі батьківській ми живемо - чужинці бідні, розгубивши любов синівську до зелених лісів і неба, до безкраїх степів і вод. Та чи гірше іще нам треба, Щоб згадали, що ми НАРОД.
Дякую, Наталіє! Вірш чудовий. Пече неволя наші душі. Коли ж до змін їх всі порушить?
Молю, озвися до мене Весно! Аби вже повінь, аби вже скресло. Молю, мій милий прийди до мене, Бо вже дозріла душа й поема. І хай у висі злітають крила, Моя душа тебе любила, Тебе любила, моє кохання, Молю озвися, чекаю тайно. Зів"ється вітер, напне вітрила. Весна. Пливу до тебе, милий!!! Як завжди до щему щиро.