Немає для спокою місця, Коли обсипається листя, Коли замість "ку-ку" зітхає Зозуля моя й позіхає, Коли в свою голову сиву Безвихідь вбиваю безсило... Але як послухаю лісу, Зніму як полуду завісу Й побачу, що травень чудовий, Мінятиме наші розмови, Й сховається глибоко в душах, Той страх, що постійно нас душить. І в тіні беріз та ж зозуля, "Ку-ку" нам до сотні натулить.
Ой, там Роман воли пасе, Катерина воду несе... Романе, коли пишеш "романи", то виважуй і риму, й будову вірша. Не поспішай викладати свої почуття, бо від недосконалості віршів втрачається якість сприйняття. Вчися й працювати над віршем. Щиро.
Про них ми не забули і донині, І знаєм хто герої України. Слава Героям! Тематика піднята цікава і потрібна. А от щодо побудови вірша, підтримаю Віктора - підрихтувати треба.
Відлетіло дитинство за обрій... Лише спогади тиснуть сумні, Де колиска поскрипує: "Гойда" І жоржинки співають пісні. Пригадалось дитинство, бабуся, Як же гарно у ньому жилось. Я до нього ледь-ледь доторкнуся Й на душі стане легше чогось.