Турубарова Катерина Вікторівна
народилась 05.04.1987року у м.Вінниця, де зараз і проживаю. Отримала
освіту по спеціальності Фінансист-економіст. Займаюсь дизайном одягу,
вітражами, віршуванням, написанням невеликих оповідань, розписом одягу,
багатьма видами вишивки, малюванням
*** Крізь вікно продирається твій до болю солодкий запах і мед липких сподівань чекань перешіптувань укуси на шиї горять. сповзає по стінам впевнено очей твоїх чорна ніч мені б втопитись у тобі. торкання до шкіри землі у видих вкладаєш світло трепет пташиної туги тремтіння від погляду й снів і все ж – я не вірю в кохання павутиння до губ і висків. риба срібляста у горлі шепіт лоскотних думок я тебе хочу як вітер хоче лизати пісок *** прохолодний морок твоєї душі тиша бавиться сама з собою губи шукають кого б укусить наївно шепочуть весною я – це ти, а не навпаки бо кому потрібна надія? ще одне слово так само пусте до побачення срібне коло збережіть її для мене – білу тишу не наших світів і колись поламались ребра всіх моїх і твоїх мостів до побачення срібне коло – не вернусь в обійми твої мене ковтне антрацитове море повне вщерть залоскотаних мрій не розбите на клапті сонце не болить більше прірва душі до побачення срібне коло крила – тобі, а мені - вірші *** ідучи дорогою в Київ споглядаю картинки із снів так цікаво де кров а де попіл і залізничні колії в небо і дерева, дерева в ряд і розстелений в долині спокій і світанок горить. зірвався снаряд. на лускатому тілі шляху сновигають на колесах комахи а Київ уже не далеко поміж променів зрізаних і обпалених пальців. як пісок на зубах скрипить паперовий час в матрицю тижнів помножених на Вічність. дорожні знаки. майже дощ у присмерку ранку стікає у кварту пожежа очей. осліплений сніг. колись і тобі стане ясно що русалки забули про море у рай піднімемося сходами тими що у твоєму під’ізді. а зараз – дорога в Київ і люди якісь занедбані надломлені крила у вирій течуть по трасі чиїсь голоси у вухах шум автобуса небо напнули сірим співає розігріте колесо ми посеред світу стоїм. а десь посміхнеться болем відцвітаючи акація. поріже поле надвоє стрічка берегів мобільний пілікає тихо і тихо плавиться віск. слова як лушпиння кольорове насіння залізні колії сліз. *** як треба розтанути кристаликом солі в долонях з теплою водою, піщинкою моря у безвість канути, порватись в акорді струною. очі неоновим світлом малюють на тілі гарячі слова. любове моя нещира – не вічна ти, але досі жива. загорнений в срібло попіл спорожнілої квітки вщерть. заплаканих губ пелюстки і неба багряного твердь… ******* Через тисячі слів і безліч прощань тягнеться нитка моїх сподівань. Занурюйся в безвість, черпай мої сни, лови мене в губи. І поясни, чому небо синє, а ти так болиш… Прошу – відпусти, просто залиш. *** твої таємниці в дзеркалах відбивають всі мої закляття чому так тихо? у долинах туман п’ю і сподіваюсь що згадаєш мурахи дзвоном обіллють світанок заколисаних очей мені так хочеться торкнутись до здригань твоїх плечей кроки трави у танцях метеликів небо з криком зірвалось якби можна було не дихати… щось всередині порвалось червоних цілунків розкрита книга драбина у потойбіччя чому так тихо? на пам'ять вивчила твоє обличчя
|