Турубарова Катерина Вікторівна
народилась 05.04.1987року у м.Вінниця, де зараз і проживаю. Отримала
освіту по спеціальності Фінансист-економіст. Займаюсь дизайном одягу,
вітражами, віршуванням, написанням невеликих оповідань, розписом одягу,
багатьма видами вишивки, малюванням
*** Крізь вікно продирається
твій до болю солодкий запах
і мед липких сподівань
чекань перешіптувань
укуси на шиї горять.
сповзає по стінам впевнено
очей твоїх чорна ніч
мені б втопитись у тобі.
торкання до шкіри землі
у видих вкладаєш світло
трепет пташиної туги
тремтіння від погляду й снів
і все ж – я не вірю в кохання
павутиння до губ і висків.
риба срібляста у горлі
шепіт лоскотних думок
я тебе хочу
як вітер
хоче лизати пісок *** прохолодний морок твоєї душі
тиша бавиться сама з собою
губи шукають кого б укусить
наївно шепочуть весною я – це ти, а не навпаки
бо кому потрібна надія?
ще одне слово так само пусте
до побачення срібне коло збережіть її для мене –
білу тишу не наших світів
і колись поламались ребра
всіх моїх і твоїх мостів до побачення срібне коло –
не вернусь в обійми твої
мене ковтне антрацитове море
повне вщерть залоскотаних мрій не розбите на клапті сонце
не болить більше прірва душі
до побачення срібне коло
крила – тобі, а мені - вірші *** ідучи дорогою в Київ споглядаю картинки із
снів
так цікаво де кров а де попіл
і залізничні колії в небо і дерева, дерева в ряд
і розстелений в долині спокій
і світанок горить. зірвався снаряд.
на лускатому тілі шляху сновигають на колесах
комахи
а Київ уже не далеко поміж променів зрізаних
і обпалених пальців. як пісок на зубах
скрипить паперовий час в матрицю тижнів
помножених на Вічність.
дорожні знаки. майже дощ у присмерку ранку
стікає у кварту пожежа очей. осліплений сніг.
колись і тобі стане ясно
що русалки забули про море
у рай піднімемося сходами
тими що у твоєму під’ізді.
а зараз – дорога в Київ і люди якісь занедбані
надломлені крила у вирій течуть по трасі чиїсь
голоси
у вухах шум автобуса небо напнули сірим
співає розігріте колесо
ми посеред світу стоїм. а десь посміхнеться болем
відцвітаючи акація. поріже поле надвоє стрічка берегів
мобільний пілікає тихо і тихо плавиться віск.
слова як лушпиння кольорове насіння
залізні колії сліз. *** як треба розтанути кристаликом солі
в долонях з теплою водою,
піщинкою моря у безвість канути,
порватись в акорді струною.
очі неоновим світлом малюють
на тілі гарячі слова.
любове моя нещира –
не вічна ти, але досі жива.
загорнений в срібло попіл
спорожнілої квітки вщерть.
заплаканих губ пелюстки
і неба багряного твердь… ******* Через тисячі слів і безліч прощань
тягнеться нитка моїх сподівань.
Занурюйся в безвість, черпай мої сни,
лови мене в губи. І поясни,
чому небо синє, а ти так болиш…
Прошу – відпусти, просто залиш. *** твої таємниці в дзеркалах
відбивають всі мої закляття
чому так тихо?
у долинах туман п’ю
і сподіваюсь що згадаєш
мурахи дзвоном
обіллють світанок заколисаних очей
мені так хочеться торкнутись
до здригань твоїх плечей
кроки трави
у танцях метеликів
небо з криком зірвалось
якби можна було не дихати…
щось всередині порвалось
червоних цілунків розкрита книга
драбина у потойбіччя
чому так тихо?
на пам'ять вивчила
твоє обличчя
| 
у Вас 
0
