Зимова казка
Мене віз кінь по
пінопласту
Крізь заметіль
прорватись зміг,
На льоді він зумів
не впасти,
Адже мій кінь –
єдиноріг.
Сніжинки білі, мов
латаття, -
Не перепона нам
обом,
Згадав я всі свої
закляття,
Щоб грудень взяти напролом.
Куди я мчав? До кого
рвався?
Чому не знав три
ночі сну?
Недавно просто
закохався
В чарівну дівчинку
одну.
Яка у теплі
рукавички
Збирала свіжовпалий
сніг,
І що, тут, скажете,
незвичне?
Чому до неї я
побіг?
А потім ще й
єдинорога
Заради неї осідлав,
І без чиєїсь
допомоги
Крізь снігопад
замерзлий став
Я подолав, бо знав
напевне,
Що там сидітиме
вона,
Примчав туди я
недаремно,
Приємна, люди,
новина.
Вона у тих же
рукавичках
Збирає в руки
ніжний сніг,
Приємна посмішка їй
личить
Спинися, мій
єдиноріг.
Нехай, сміливості набравшись,
До неї врешті
підійду,
Її, за рукавичку
взявши,
Зустрім в зимовому
саду.
Та крізь мелодію
сніжинок
Та серенади із
розмов,
Скажу їй: «Ти – моя
єдина
В тобі зустріну я
любов».
|