Як горобець, нікуди не спішу,
Збираю крихти, кинуті навіщось...
Куди лечу? Захочу - залишу
Гніздо чуже, холодну в ньому тишу...
Як білий сніг, хрумтять мої думки
І тануть від гарячої стихії.
Легкі підошви, та сліди важкі -
Упевненість моя на них не діє!
Переживу. А може... може, десь,
Де перехрестя вулиць у заметах,
Там горобця чекає кіт чи пес,
І не втечеш на крилах-перелетах!..
Чужий тобі гостинців не лиша
(Йому не вмерти б, може, і самому).
І до поживи жадібна душа
Пізнає швидко, що таке утома.
Я горобець, я цей не знаю час,
В якому пише світ свої закони.
Він сам собі. А мій, напевне, Спас
Вже переріс у люті забобони...
Та нащо він? Який іще момент
Рятує від вселюдського прокляття?
Самотні сльози - чистий сантимент,
Що рве свідомість на ганебне шмаття...
Хіба властиві горобцям думки?
Пташиний страх... А далі без вагання
З людських очей і з Божої руки
Однакове приходить покарання...
| 
у Вас 
1
