* * * * * *
У золото осінь ревнива вдягається знову і знову - бо хоче від мене чуттєву для себе присвяту. Та як розказати їй, що означає – кохати, а дотиком більше сказати, ніж іноді словом?
А ти знову рада, що в мене не пишуться вірші. І я не загублений в римах – простих чи дотепних - щовечора. Тепло і ніжно закутаний в тебе, забув я про муз. Але зараз, натхнений не гірше,
творю натюрморти із ніжності, пестощів, ласки. Бо твій надихає малюнок схвильованих ліній. Я вже відчуваю – в цей вечір задумано-синій ти, люба, мене вже не випустиш з нашої казки...
| 
у Вас 
0
