«От як розсерджуся, як завирую, як порву всі греблі, от тоді я всім їм покажу, тоді будуть довго мене пам’ятати. Все що їм не треба, звозять тут, до мене, а хіба я смітник? Ну скільки можна вже терпіти отігори сміття і тонни бруду. Я більше не можу, візьму одного разу та й помру. Бо вже несила опиратися смерті.Ні дня без цих нечистот не прожити…
- Ти виказав свою сповідь для всіх, кого любиш і це перший крок для налагодження життя, а далі треба діяти, щоправда, не тільки словами. Невже ти не хочеш виправити все?
Коли скрипка «відпочивала», в нього на колінах – ніжно гладив її за струни, наче дівчину за волосся, обмацував кожну складочку, торкаючись ніжно, як до живого тіла. А коли на ній грав, ніби з коханою розмовляв. І в ту розмову не втручалася навіть тиша. Після довгої розмови чіпляв її на гвіздок поряд зі своїм ліжком.
Цієї ночі знов Іванові наснилася осінь, листя, що так голосно шелестіло під ногами, раз у раз хрустіло сухе гілля… Прокинувшись, заплакав, глянувши на інвалідний візок, який стояв поряд із ліжком
Мороз невтомно малює свої шедеври на шибках, які йому нашіптує сурова бабуся зима. Здається, що невидимий, але дуже вправний пензель ось-ось і прилипне до замороженого скла. Але ні, художник мовчки продовжує творити. Десь здалеку, ледь-ледь доноситься гавкання великого пса, що виє через кожне «гав!». На білий сніг падає тінь від старого дуба, що вже ледве дихає на цьому світі.
Мовчить та сумує Морське Око ( так називають найбільше озеро Українських Карпат – Синевир), бо взимку майже не має гостей, які так щедро приходять в теплу пору. Але зовсім скоро прийде довгоочікувана весна, а з нею і бурхливий потік допитливих туристів, що завжди піднімаються до високогір’я з першими прогалинами снігу.
Багаті Карпати на струмочки, галявини, озерця, потічки і, звичайно, ліси, безкраї ліси, що запрошують в незабутню мандрівку. Неначе коричнева ковдра простелилася опала хвоя гордовитих ялинок, які схилять свої пишні голови лише перед вітром, що ніжно чеше їхнє зелене волосся. Дзюрчить струмочок, що водоспадиком біжить з невеличкої гірки, неначе юність, перескакуючи з одного камінчика на інший...
Вона була в батьків єдиним дитям. Пологи були важкими і тому дівчинка народилась не повністю здоровою: в неї не працювали ноги. Батьки прийняли дитинку, як випробування, хоча їм пропонували віддати маленьку до дитячого будинку, адже з таким інвалідом треба мучитись все життя, але люблячі батьки принесли своє чадо додому.
Він любив життя, любив осінь, любив долю яку здебільшого творив для себе сам, своїми руками. З яких ще з раннього дитинства не сходили мозолі, що нестерпно пекли, наче вогонь. Маленьким рученятам було лише одне не під силу: повернути на світ батьків, без яких життя не набувало щирих барв.
Хтось їх просто викинув, як непотріб, без жодного жалю, без сліз і болю. Тварина такого ніколи не зробить, а от людина, якщо викидає своїх, то про чужих що казати, от так, просто викинули їх, щоб сліпі померли від голоду і холоду. Як же так можна, як можна?.. Тварини не винні.
Катруся була із заможної родини. Батьки створили їй всі умови для хорошого життя та навчання. Навіть віддали її в приватну школу, щоб покращити навчання. Але дівчинка любила звичайну школу і звичайних вчителів та дітей. Та батьки казали, що вони краще знають, що їй треба, вони хочуть, щоб донька виросла розумною, а все інше їх не хвилювало. А бодай би хоч раз спитали, чого насправді хочуть зелені оченята, що їм бракує, що їх приваблює. Вони хочуть прогулянок у парку, біля річки, чи в бабусі в селі, де таке хороше господарство, а ще їм бракує розуміння найрідніших людей, які одного разу спитають: «чого ти Катрусю хочеш»?
Олексій був дуже неслухняним хлопчиком. В батьків не було часу, для його виховання. Таких, як він, виховувала вулиця і погані приятелі. Ранні випивки та цигарки нічого доброго, для хлопця в майбутньому створити не могли. Батьки жили роботою, а син ріс в недоброму колі друзів. Маленькі ручки, які ще декілька років назад складували картонні кубики, зараз перебирають гроші в чужих кишенях. В зелених очах не росла надія на здобуття хорошої освіти, натомість зростала жадібність до грошей, цигарок, пива.
Хтось їх просто викинув, як непотріб, без жодного жалю, без сліз і болю. Тварина такого ніколи не зробить, а от людина, якщо викидає своїх, то про чужих що казати, от так, просто викинули їх, щоб сліпі померли від голоду і холоду. Як же так можна, як можна?.. Тварини не винні.